Дорога через Старий Ліс

       Старий Ліс був не схожий на інші ліси. Зайшовши до нього, Макар одразу відчув чарівність лісу й прихований біль. Про це говорили і дерева з кущами, і грибочки вздовж стежок, і запах, що вітав поміж ними. Повітря було важке, густе, мов туман у кухні бабусі, коли вона варила свій особливий чай із чебрецем і липовим цвітом. Але тут не пахло чебрецем. Тут пахло мохом, вогкістю й спогадами.

— Ти чуєш, як скрипить під ногами трава? — прошепотіла Рута, обережно ступаючи лапками по старих листках.

— Мені здається, вона не хоче, аби ми тут ішли, — відповів Макар, змахуючи павутину з плеча. — Як гадаєш, це вже почалося випробування?

— Напевно… — Рута нашорошила вуха. — Але я пам’ятаю цей ліс. Ми з сестрою сюди ходили збирати ожину. Тоді він був інший — світліший, і не пахло так дивно... Чим це пахне, Макаре?

— Спогадами, — зітхнув Макар. — Я відчуваю біль лісу...

— О-о-о, твоя особливість виявляється, Макаре!

       Вони йшли мовчки, вдивляючись у карту. Стежка мала вивести до Печери Смутку, але вже за кілька метрів почала роздвоюватись, потім зникати зовсім. Дерева там росли так близько одне до одного, що здавалося — вони шепочуться про щось своє, потаємне, що не стосується ні людей, ні тварин.

— Тобі також здається, що дерева з кожним кроком стають химернішими? — запитала Рута, притискаючись до нього ближче. — Мене не покидає відчуття, що за нами хтось стежить...

— Так, я теж це відчуваю… Бабуся попереджала, що воно за нами спостерігатиме! — шепотів хлопчик. — Але не хвилюйся, Руто, я його не боюся, ким би воно не було.

— Добре, Макарчику, — лисичка, продовжуючи йти, обійняла хвостиком руку друга, — я не буду боятися, поки з тобою!.. Стежка зникла. Ми заблукали?

— Може… — Макар зупинився. — Але дивись! — він показав на камінь біля дерева, на якому було вирізано символ: зоря з квіткою. — Це з того зошиту!

— Так, гадаю, це знак хранителя! — очі Рути спалахнули. — Ми на правильному шляху!

       Та щойно вони зробили наступний крок, щось зашипіло між деревами. Рута різко зупинилася, а Макар інстинктивно прикрив її собою.

— Це воно?!

— Хто там? — крикнув хлопчик.

У відповідь почувся зловісний сміх. З кущів вийшла невеличкого зросту істота з тілом, укритим бурим листям і мухоморами. Істота стала перед ними, витріщивши великі очі — дві блискучі кульки, мов жарини.

— Хранитель і його істота… Нарешті… — промовила вона сиплим голосом. — Я чекала.

— Це ти за нами стежила? — запитав Макар, продовжуючи прикривати собою лисичку.

— Можливо, так, а можливо, що й ні! — відповіла істота, сміючись. Від її сміху повіяло холодом і димом.

— Хто ти? — запитала Рута, присідаючи, готова стрибнути. Вона страшно боялася, але присутність друга надавала їй сили.

— Нарешті правильне питання! —засміялася істота. — Я — Вартова Забутих Шляхів. Ті, хто не чистий серцем, не проходять повз мене.

— Ми нічого поганого не зробили! — вигукнув Макар, краєм ока помічаючи, що хвостик Рути запалав синім полум’ям.

— Це не мені вирішувати, а лісу, — сказала істота й почала крок за кроком наближатися. — Якщо ви пройдете через його темряву — вас пропущу. Якщо ні — залишитесь тут назавжди.

       Вартова Забутих Шляхів продовжувала сміятися, а дерева навколо загойдались, ніби прокидалися від її сміху. Здавалося, коріння тягнулося до ніг Макара. Листя шепотіло йому: «Ти не зможеш… Ти просто дитина… Ти підведеш Руту… Який з тебе хранитель — ти не зміг врятувати свого брата!..»

— Макарчику, я чула в легендах про ці дерева! — крикнула лисичка. — Не слухай їх! Вони лише створюють ілюзії!

— А якщо це правда? — зламався голос Макара. — Я не знаю, як бути хранителем. Я  боюся… і дійсно не зміг врятувати брата...

— І я боюся, — зізналася Рута, — але ми разом. І це вже сила. Ми з тобою команда — ти хранитель, а я чарівна тварина.

Листя завмерло. Істота зупинилася. Її жарини-очі на мить потьмяніли.

— Хм… Ви щирі. Таке буває рідко в наш час... Що ж, ви пройшли через темряву лісу!

Дерева відступили, а Вартова Забутих Шляхів зникла на очах. Прямо перед ними з’явилася вузька стежка, що вела крізь завісу гілок до темного провалля у скелі.

— Печера Смутку, — прошепотіла Рута. — Ми дійшли.

Макар стиснув її лапку і, усміхаючись, сказав:

— Тепер тільки вперед. Ми зможемо, адже ми команда — і в цьому наша сила!