Дорога через Старий Ліс

Старий Ліс був не схожий на інші ліси. Зайшовши до нього, Макар одразу відчув чарівність лісу й прихований біль. Про це говорили і дерева з кущами, і грибочки вздовж стежок, і запах, що вітав поміж ними. Повітря було важке, густе, мов туман у кухні бабусі, коли вона варила свій особливий чай із чебрецем і липовим цвітом. Але тут не пахло чебрецем. Тут пахло мохом, вогкістю й спогадами.
— Ти чуєш, як скрипить під ногами трава? — прошепотіла Рута, обережно ступаючи лапками по старих листках.
— Мені здається, вона не хоче, аби ми тут ішли, — відповів Макар, змахуючи павутину з плеча. — Як гадаєш, це вже почалося випробування?
— Напевно… — Рута нашорошила вуха. — Але я пам’ятаю цей ліс. Ми з сестрою сюди ходили збирати ожину. Тоді він був інший, світліший, і не пахло так дивно... Чим це пахне, Макаре?
— Спогадами, — зітхнув Макар. — Я відчуваю біль лісу...
— О-о-о, твоя особливість виявляється, Макаре!
Вони йшли мовчки, вдивляючись у карту. Стежка мала вивести до Печери Смутку, але вже за кілька метрів почала роздвоюватись, потім зникати зовсім. Дерева там росли так близько одне до одного, що здавалося, ніби вони шепочуться про щось своє, потаємне, що не стосується ні людей, ні тварин.
— Тобі також здається, що дерева з кожним кроком стають химернішими? — запитала Рута, притискаючись до нього ближче. — Мене не покидає відчуття, що за нами хтось стежить...
— Так, я теж це відчуваю… Бабуся попереджала, що воно за нами спостерігатиме! — шепотів хлопчик. — Але не хвилюйся, Руто, я його не боюся, ким би воно не було.
— Добре, Макарчику, — лисичка, продовжуючи йти, обійняла хвостиком руку друга, — я не буду боятися, поки з тобою!.. Стежка зникла. Ми заблукали?
— Може… — Макар зупинився. — Але дивись! — він показав на камінь біля дерева, на якому було вирізано символ, зоря з квіткою. — Це з того зошиту!
— Так, гадаю, це знак хранителя! — очі Рути спалахнули. — Ми на правильному шляху!
Та щойно вони зробили наступний крок, щось зашипіло між деревами. Рута різко зупинилася, а Макар інстинктивно прикрив її собою.
— Це воно?!
— Хто там? — крикнув хлопчик.
У відповідь почувся зловісний сміх. З кущів вийшла невеличкого зросту істота з тілом, укритим бурим листям і мухоморами. Істота стала перед ними, витріщивши великі очі, дві блискучі кульки, мов жарини.
— Хранитель і його істота… Нарешті… — промовила вона сиплим голосом. — Я чекала.
— Це ти за нами стежила? — запитав Макар, продовжуючи прикривати собою лисичку.
— Можливо, так, а можливо, що й ні! — відповіла істота, сміючись. Від її сміху повіяло холодом і димом.
— Хто ти? — запитала Рута, присідаючи, готова стрибнути. Вона страшно боялася, але присутність друга надавала їй сили.
— Нарешті правильне питання! — засміялася істота. — Я Вартова Забутих Шляхів. Ті, хто не чистий серцем, не проходять повз мене.
— Ми нічого поганого не зробили! — вигукнув Макар, краєм ока помічаючи, що хвостик Рути запалав синім полум’ям.
— Це не мені вирішувати, а лісу, — сказала істота й почала крок за кроком наближатися. — Якщо ви пройдете через його темряву, вас пропущу. Якщо ні, залишитеся тут назавжди.
Вартова Забутих Шляхів продовжувала сміятися, а дерева навколо загойдалися, ніби прокидалися від її сміху. Здавалося, коріння тягнулося до ніг Макара. Листя шепотіло йому: «Ти не зможеш… Ти просто дитина… Ти підведеш Руту… Який з тебе хранитель, ти не зміг врятувати свого брата!..»
— Макарчику, я чула в легендах про ці дерева! — крикнула лисичка. — Не слухай їх! Вони лише створюють ілюзії!
— А якщо це правда? — зламався голос Макара. — Я не знаю, як бути хранителем. Я боюся… і дійсно не зміг врятувати брата...
— І я боюся, — зізналася Рута, — але ми разом. І це вже сила. Ми з тобою команда, ти хранитель, а я чарівна тварина.
Листя завмерло. Істота зупинилася. Її жарини-очі на мить потьмяніли.
— Хм… Ви щирі. Таке буває рідко в наш час... Що ж, ви пройшли через темряву лісу!
Дерева відступили, а Вартова Забутих Шляхів зникла на очах. Прямо перед ними з’явилася вузька стежка, що вела крізь завісу гілок до темного провалля у скелі.
— Печера Смутку, — прошепотіла Рута. — Ми дійшли.
Макар стиснув її лапку і, усміхаючись, сказав:
— Тепер тільки вперед. Ми зможемо, адже ми команда, і в цьому наша сила!