Макар ділиться своїм секретом

       Ранок наступного дня був ніжним і мовчазним. Перші промені сонця ледь торкалися віконної рами, малюючи золоті візерунки на ковдрі. У кімнаті ще пахло куркою й шерстю — Рута лежала, підклавши мордочку під лапу, і тихо дихала, прислухаючись до тепла, що повернулося до її тіла. Макар сидів поруч, спостерігаючи, як вона ворушить вухом. Йому кортіло щось сказати, щось важливе — і від цього серце билося швидше.

— Макарчику, — мовила лисичка крізь сон, — говори! Тебе щось хвилює, я це відчуваю.

— О-о-о... Руто, — почав він обережно, — я маю тобі щось сказати.

— Якщо це знову про рибу, то я не проти, — озвалася вона. — Рибка була непогана…

Макар засміявся, але швидко став серйозним.

— Ні. Це не про рибу. Це… про нас.

Рута відкрила очі. Її погляд був уважним, як у того, хто щось уже відчуває, але хоче почути це вголос.

— Нещодавно бабуся розповіла мені про хранителів, — прошепотів Макар. — Ти чула про них?

— Дещо чула в легендах... Отже, ти справжній хранитель...

— Так! Ні, я... на це сподіваюся. — Рута помітила, як очі хлопчика запалали, уста від сподівання здригнулися, а серце забилося швидше, ніби за ним гналося з десяток вовків.

— Не хвилюйся, Макарчику. Якщо так бабуся каже — ти справжній хранитель.

Рута раптом насторожилася. Її лапка злегка напружилася, а в голові забриніло. Вона згадала жіночий голос, що одного разу вночі сказав їй: «Завтра дізнаєшся!» — Завтра... Макарчику, здається, ти ще про щось хочеш мені розповісти.

— Так, звідки ти дізналася? — хлопчик здивовано глянув на подружку. — Тобі відомо про те, ким ти є насправді?

— Ну, я чула щось про мою сім’ю... Хто я, Макарчику?

— Ти чарівна тварина, — сказав він упевнено. — І я — хранитель, принаймні, я на це сподіваюся.

       Довга тиша лягла між ними. Рута підвелася й сіла, злегка похитуючись, але з гордо піднятою головою. Її очі кольору зоряного неба втопилися в Макарових.

— Тобі сказала про мене бабуся, так?

— Так. Моя бабуся — одна з хранителів. Вона знала твою бабусю... Вона читала думки тварин. Вона сказала, що я можу бути наступним, бо розумію тебе... Бо відчуваю.

Лисичка мовчала. Потім зітхнула.

— Я знала, що ти особливий, Макарчику. Ще тоді, коли ми вперше зустрілися. Щодо мене... я б хотіла повірити в те, що я лисиця-воїн чи лисиця-чарівниця, та я звичайна лисиця... Поглянь на мене!

— А що з тобою не так? — запитав хлопчик, усміхаючись. У його усмішці було щось нове — не дитяча цікавість, а тиха рішучість. Він тепер відчував, що вони обоє особливі. — Я тебе бачу, Рута! Ти добра, відважна, мила, а ще ти вмієш розмовляти! Ти помітила, що розмовляєш зі мною?

— Звісно, помітила! — від душі засміялася лисичка. Макару здалося, що її хвостик при цьому запалав синім полум’ям.

— Тоді ти повинна була помітити, що зі мною інші тварини не розмовляють... А отже, ти чарівна тварина, а я... я хранитель, який ще нічого не знає з того, що мають вміти хранителі..! Підемо до бабусі? Нехай вона навчить нас бути собою.

       Хлопчик з лисичкою одночасно злізли з ліжка і пішли шукати бабусю Євдокію, яка була на кухні — про це свідчило гуркотіння чашками і запах свіжоспечених пиріжків з м’ясом та капустою.— Доброго ранку, бабусю! — в один голос привіталися Макарчик з Рутою.

— Доброго ранку і вам, дітки! — відповіла бабуся, загадково усміхаючись. — Бачу, Рута готова дізнатися правду... Що ж, давайте поснідаємо, а потім поговоримо.

       Макар із Рутою сіли за стіл, не здогадуючись, які великі пригоди і таємниці чекають на них попереду. А перша з них уже чекала в бабусиних старих нотатках, схованих у шухляді, яка давно не відчинялася...