Пікнік з Поліною

Макар і Поліна довго йшли лісовою стежкою, яку добре пам’ятали ще з минулого літа. Тоді вони майже щодня гуляли разом, шукали яскраві камінці біля струмка, збирали ягоди, а потім бабуся Євдокія всіх їх викинула, бо ті виявилися отруйними. Тоді Поліна, як завжди, весело щебетала, розповідала про школу, про сусідського пса, який навчився їздити на роликах, і про книжку з рецептами чарівного варення. Вона сміялася дзвінко й безтурботно, прямо як і цього разу. Вона знову говорила про пса, про чарівні рецепти, з тією лише різницею, що Макар не посміхався і, здавалося, зовсім її не слухав.
Поліна помітила дивний стан друга, але вирішила заплющити на це очі, так учила її мама. Вона завжди казала, що в жінки є два варіанти: або ти приймаєш людину, яка тобі подобається, або йдеш далі, забувши про неї раз і назавжди. Дівчинка погано розуміла, як це — забути когось раз і назавжди, тож мовчки спостерігала за змінами друга.
— Ось тут зручно! — сказала Поліна, розгортаючи покривало біля старої берези. — Ми тут були минулого літа. І он на тій ялинці збудували з тобою синичник, пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — усміхнувся Макар, сідаючи на покривало. — Та це був дім для вивірки.
Вона засміялася, радіючи, що її друг усе пам’ятає:
— Так, це була білочка! Як гадаєш, вона там досі живе?
— Дізнаємося, якщо трохи поспостерігаємо за деревом.
— Ось і добре! Дуже цікаво дізнатися, як у неї справи. У тебе, бува, нема горішка?
Поліна дістала з рюкзака бутерброди й сік. Макар з чемності взяв один і зробив маленький укус. Персиковий сік знову здався йому надто солодким і зовсім не пасував до ковбаси, але він нічого не сказав, тільки кивнув і зробив ковток.
— Добре, що хоч білочку буде чим пригостити… Макаре, ти якийсь сумний… Тобі не подобається зі мною?
— Подобається, — поспішно відповів хлопчик. — Просто… я думками трохи не тут.
Поліна опустила очі, мовчки запихаючи серветку до порожнього стаканчика. Макар відчув, як щось неприємне защеміло в грудях. Він не хотів її засмучувати. Вона була доброю, веселою, тією самою дівчинкою, з якою вони колись разом написали вірша про безкінечну дружбу.
— Пробач, Поліно, — сказав він, дивлячись їй у вічі. — Просто в моєму житті зараз багато нового. Я ще вчуся розбиратися, що до чого. І це не про тебе, ти чудова.
Дівчинка знову усміхнулась, трохи сумно, але щиро.
— Знаєш, я просто рада, що ми знову бачимося. Навіть якщо ти вже трішечки змінився… Все добре! — запевнила його Поліна, згадавши про пораду матусі.
— Дякую, — відповів Макар, радіючи, що має таку чудову подругу. — Незабаром я обов’язково тобі все розповім, Поліно. Мені просто потрібен час, щоб подумати.
Поліна знову усміхнулася йому у відповідь, а Макар, трохи заспокоївшись, повернувся до думок про Руту і про те, як стати хранителем номер один у всьому, до чого може доторкнутися рука хранителя.
Вони ще трохи посиділи в тиші. Вітер хитав гілки берези, сонце просочувалося крізь листя. Десь далеко защебетала синиця, а білочка, нарешті стрибаючи з гілки на гілку, повернулася до своєї домівки. Тепер уже черга Макара була посміхнутися. Він дістав із кишені лісовий горішок, викарабкався на ялинку і лишив його біля входу в білочкин дім.
— На сьогодні досить добрих справ. Ходімо додому? — запитав він.
— Ходімо, — відповіла Поліна. — Але пообіцяй, що наступного разу ти візьмеш мене на пікнік зі справжнім чаєм, без соку з ковбасою, а для білочки прихопимо цілий пакет із сумішшю горіхів.
— Домовились! — нарешті щиро усміхнувся хлопчик.
Він ще не знав, як усе складеться далі, але точно розумів одне: більше ніколи не хоче залишати когось із тих, кого любить, у самотності. І хоч дорога додому здавалася довгою, серце Макара вже летіло вперед, туди, де на нього чекала руденька лисичка з теплими очима.
На подвір’ї було тихо. Двері в дім прочинені, а зсередини ледь чутно долинав звук годинника бабусі. Вона завжди лягала і прокидалася в обід в один і той самий час, запевняючи онука:
— Денний сон впливає на наш настрій, Макарчику, і збільшує тривалість життя.
Макар обережно зазирнув у свою кімнату, і там, у самому центрі ліжка, згорнувшись калачиком, спала Рута. Її лапка лежала на подушці, а руде вушко ледь тремтіло від кожного звуку. Курка, судячи з усього, давно була з’їдена, на столі лишився тільки кістяк, акуратно зібраний у мисочку. Хлопчик присів біля ліжка й уважно подивився на подругу. Вона злегка прижмурилася, потім кліпнула і враз розплющила очі.
— Ти повернувся, — сказала вона тихо, не питаючи, не докоряючи, а просто ствердно.
— Повернувся, — так само тихо відповів Макар.
Рута потягнулася і позіхнула, наче нічого й не сталося. Але коли хлопчик опустив голову, вона підвелася і торкнулася його плеча носиком.
— Ти сумував? — запитала вона.
— Дуже. А ти?
— Спочатку так, — зізналася лисичка. — А потім зосередилася на курочці, але курка — це не ти.
Макар з усмішкою на вустах відповів:
— Так, курка — це не я. Вона набагато краща!.. Рута, пробач, що не попрощався.
— Я знала, що ти повернешся.
— Я більше ніколи не залишу тебе просто так.
— І я тебе.
Макар ухвалив рішення: завтра він неодмінно поговорить із Рутою про її особливість, про свій дар і, можливо, з часом вони знайдуть спосіб проводити час із Поліною разом, щоб кожен залишався собою.