Пікнік з Поліною

       Макар і Поліна довго йшли лісовою стежкою, яку добре пам’ятали ще з минулого літа. Тоді вони майже щодня гуляли разом — шукали яскраві камінці біля струмка, збирали ягоди, а потім бабуся Євдокія всіх їх викинула, бо ті виявилися отруйними. Тоді Поліна, як завжди, весело щебетала — розповідала про школу, про сусідського пса, який навчився їздити на роликах, і про книжку з рецептами чарівного варення. Вона сміялася дзвінко й безтурботно, прямо як і цього разу. Вона знову говорила про пса, про чарівні рецепти, з тією лише різницею, що Макар не посміхався і, здавалося, зовсім її не слухав.

      Поліна помітила дивний стан друга, але вирішила заплющити на це очі — так учила її мама. Вона завжди казала, що в жінки є два варіанти: або ти приймаєш людину, яка тобі подобається, або йдеш далі, забувши про неї раз і назавжди. Дівчинка погано розуміла, як це — забути когось раз і назавжди, тож мовчки спостерігала за змінами друга. 

 — Ось тут зручно! — сказала Поліна, розгортаючи покривало біля старої берези. — Ми тут були минулого літа. І он на тій ялинці збудували з тобою синичник, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — усміхнувся Макар, сідаючи на покривало. — Та це був дім для вивірки.

Вона засміялася, радіючи, що її друг усе пам’ятає:

— Так, це була білочка! Як гадаєш, вона там досі живе?

— Дізнаємося, якщо трохи поспостерігаємо за деревом.

— Ось і добре! Дуже цікаво дізнатися, як у неї справи. У тебе, бува, нема горішка? — Поліна дістала з рюкзака бутерброди й сік. Макар з чемності взяв один і зробив маленький укус. Персиковий сік знову здався йому надто солодким і зовсім не пасував до ковбаси, але він нічого не сказав — тільки кивнув і зробив ковток.

— Добре, що хоч білочку буде чим пригостити... Макаре, ти якийсь сумний... Тобі не подобається зі мною?

— Подобається, — поспішно відповів хлопчик. — Просто... я думками трохи не тут.

       Поліна опустила очі, мовчки запихаючи серветку до порожнього стаканчика. Макар відчув, як щось неприємне защеміло в грудях. Він не хотів її засмучувати. Вона була доброю, веселою, тією самою дівчинкою, з якою вони колись разом написали вірша про безкінечну дружбу.

— Пробач, Поліно, — сказав він, дивлячись їй у вічі. — Просто в моєму житті зараз багато нового. Я ще  вчуся розбиратися, що до чого. І це не про тебе — ти чудова. Дівчинка знову усміхнулась — трохи сумно, але щиро.

— Знаєш, я просто рада, що ми знову бачимося. Навіть якщо ти вже трішечки змінився... Все добре! — запевнила його Поліна, згадавши про пораду матусі.

— Дякую, — відповів Макар, радіючи, що має таку чудову подругу. — Незабаром я обов’язково тобі все розповім, Поліно. Мені просто потрібен час, щоб подумати.

       Поліна знову усміхнулася йому у відповідь, а Макар, трохи заспокоївшись, повернувся до думок про Руту — і про те, як стати хранителем номер один у всьому, до чого може доторкнутися рука хранителя.

       Вони ще трохи посиділи в тиші. Вітер хитав гілки берези, сонце просочувалося крізь листя. Десь далеко защебетала синиця, а білочка, нарешті стрибаючи з гілки на гілку, повернулася до своєї домівки. Тепер уже черга Макара була посміхнутися. Він дістав із кишені лісовий горішок, викарабкався на ялинку і лишив його біля входу в білочкин дім.

— На сьогодні досить добрих справ. Ходімо додому? — запитав він.

—Ходімо, — відповіла Поліна. — Але пообіцяй, що наступного разу ти візьмеш мене на пікнік зі справжнім чаєм, без соку з ковбасою, а для білочки прихопимо цілий пакет із сумішшю горіхів.

— Домовились! — нарешті щиро усміхнувся хлопчик.

Він ще не знав, як усе складеться далі, але точно розумів одне: більше ніколи не хоче залишати когось із тих, кого любить, у самотності. І хоч дорога додому здавалася довгою, серце Макара вже летіло вперед — туди, де на нього чекала руденька лисичка з теплими очима.

       На подвір’ї було тихо. Двері в дім прочинені, а зсередини ледь чутно долинав звук годинника бабусі — вона завжди лягала і прокидалася в обід в один і той самий час, запевняючи онука:

— Денний сон впливає на наш настрій, Макарчику, і збільшує тривалість життя.

       Макар обережно зазирнув у свою кімнату — і там, у самому центрі ліжка, згорнувшись калачиком, спала Рута. Її лапка лежала на подушці, а руде вушко ледь тремтіло від кожного звуку. Курка, судячи з усього, давно була з’їдена — на столі лишився тільки кістяк, акуратно зібраний у мисочку. Хлопчик присів біля ліжка й уважно подивився на подругу. Вона злегка прижмурилася, потім кліпнула — і враз розплющила очі.

— Ти повернувся, — сказала вона тихо, не питаючи, не докоряючи, а просто — ствердно.

— Повернувся, — так само тихо відповів Макар. Рута потягнулася і позіхнула, наче нічого й не сталося. Але коли хлопчик опустив голову, вона підвелася і торкнулася його плеча носиком. 

— Ти сумував? — запитала вона.

— Дуже. А ти? 

— Спочатку — так, — зізналася лисичка. — А потім зосередилася на курочці. Але курка — це не ти.

Макар з усмішкою на вустах відповів:

— Так, курка — це не я. Вона набагато краща!.. Рута, пробач, що не попрощався.

— Я знала, що ти повернешся.

— Я більше ніколи не залишу тебе просто так.

— І я тебе.

       Макар ухвалив рішення: завтра він неодмінно поговорить із Рутою про її особливість, про свій дар, і, можливо, з часом вони знайдуть спосіб проводити час із Поліною разом — щоб кожен залишався собою.