Зустріч з Поліною

Пройшов тиждень з того часу, як Рута знепритомніла. Макар не дозволив їй повертатися до відремонтованої нори, наполягаючи на тому, щоб вона залишалася спати у його кімнаті. Він дуже хвилювався, щоб вовк знову не зустрівся на їхньому шляху, адже ще не знав, як оберігати подругу. Бабуся, розповівши свій секрет, більше не поверталася до тієї теми, а Макар не наважувався її зачіпати, бо Рута була вдома і могла все почути. Тому хлопчик стримав слово: ні він, ні лисичка протягом тижня не ходили далеко в ліс. Здебільшого вони гралися або на лісовій галявині, де був дім Рути, або біля струмка, де зустрічалося багато тварин, тож можна було загубитися серед них.
До Смужки він ходив сам, щоправда без горобців і курки. Курку бабуся категорично відмовлялася давати, горобців йому було шкода, тож купив Макар на базарі качечку і відніс її до дупла з дитинчатами. Смужка довго не з’являлася, а коли з дупла виглянула сіра голова зі смугами на лобі й з боків, хлопчик зі спокійною душею побіг додому, де на нього чекала бабуся Євдокія з Рутою.
— Наступного разу не купуй качечку, вона занадто жирна! — зустріла хлопчика бабуся на порозі дому.
— Бабусю, ти вмієш читати думки людей?
— Звісно, ні, — відповіла вона, посміхаючись, — якби було так, я б не змогла жити спокійним життям!
— Тоді як ти знаєш, що я купив качечку? — допитувався Макар. — І в лісі ти була поруч…, і за курку знала...
— У хранителів є ще одне вміння: вони можуть зв’язуватися між собою телепатично! — зашепотіла вона тихо, щоб їх ніхто не почув.
— Ого! — від великого здивування хлопчик прикрив рота, завмерши на мить. Тоді він не міг ні про що думати, нічого чути. Нарешті він запитав:
— Я також так зможу, коли навчуся бути хранителем?
— Так, — бабуся ще раз посміхнулася і зайшла в дім, де на них чекала Рута. Вона чемно сиділа за столом, чекаючи на обід. — Пустунко, ти нічого не їла?!
— Ні, — відповіла лисичка, дивлячись у тарілку з курятиною й овочами, — я чекала на Макара. Він на подвір’ї? Відчуваю його запах.
— Макаре, обідати! — гукнула бабуся, вкотре посміхаючись за день.
Макар хотів зайти в дім, як до нього підбігла захекана Поліна. Її довге русе волосся вибилося з-під тонкої рожевої пов’язки й плуталося на вітрі, а щоки розчервонілися від бігу. Хлопчик зачаровано дивився в очі кольору неба, які світилися радістю й хвилюванням. Вона була у білій сукні, на плечах висів зелений рюкзачок, трохи потьмянілий, але все ще такий самий, як колись.
— Привіт, Макаре! — привітала його Поліна. — А я до тебе!..
— Я це вже зрозумів, — відповів хлопчик, не знайшовши нічого іншого, що сказати. Побачивши подругу, розумні думки покинули його, навіть дихати стало важче.
— Раніше, влітку, ми багато часу проводили разом, Макарчику!.. — почала говорити вона, ще більше зашарівшись. — Пройшло два тижні, як ми тут, а ти жодного разу не відвідав мене!
— Вибач.
— Вибачаю, ти мій близький друг! Я чого прийшла: підемо на пікнік? Я поклала до рюкзака бутерброди з ковбасою та персиковий сік, твій улюблений.
«Ех, знову бутерброди і сік!» — подумав з огидою хлопчик, але, як і раніше, нічого не сказав Поліні про те, що не розуміє, як можна запивати персиковим соком бутерброди з ковбасою. Замість цього він ледве посміхнувся дівчинці, говорячи:
— Хвилинку, я візьму воду з покривалом.
Макар швидко зайшов у дім, хвилюючись, що Рута може образитися на нього за те, що цього разу він обрав Поліну. Він пригадав, як забрав лисичку з лісу й пообіцяв бути поряд, а тепер залишає її на самоті. Це здавалося йому неправильним.
Рути на кухні не було.
— Вона пішла до твоєї кімнати, — відповіла бабуся на мовчазний погляд хлопчика. — І не хвилюйся, з нею все добре, вона взяла з собою курочку.
— Бабусю, а я не можу познайомити Поліну з Рутою? Мені боляче від думки, що залишаю її одну!
— Вона не одна, а зі мною, Макарчику! — відповіла бабуся, посміхаючись. Їй уже увійшло в звичку весь час посміхатися, що дуже добре, адже сміх продовжує життя. — Поліну ще рано знайомити з Рутою. Можливо, цей час і не настане зовсім...
— Чому? — запитав він, беручи з бабусиних рук пляшку з водою та зелене покривало.
— Тому що для Поліни Рута звичайна лисиця, і вона дуже здивується, коли побачить, що ти з нею розмовляєш.
— О-о-о!... — сказав Макар, не знайшовши нічого іншого, що сказати. Йому було дуже шкода, що не зможе проводити одночасно час і з Поліною, і з Рутою.
Макар відправився на пікнік разом із Поліною, збираючись, незважаючи ні на що, добре провести з нею час. Та де там. Його думки залишилися вдома. Він дуже погано себе почував, бо залишив Руту одну, навіть не попрощавшись з нею. «Таке більше не повинно повторитися!» — говорив сам до себе хлопчик, коли Поліна щебетала про черепашку, яку знайшла на дорозі.

А Рута в той час їла курочку, трохи сумуючи за домом, трохи за Макаром. Зрештою вона була лисицею і вже за хвилину поринула думками про курочку, рибу та гризунів.
— Ні, — сказала Рута, смакуючи курочку, — рибка набагато смачніша!