Зустріч з Поліною

       Пройшов тиждень з того часу, як Рута знепритомніла. Макар не дозволив їй повертатися до відремонтованої нори, наполягаючи на тому, щоб вона залишалася спати у його кімнаті. Він дуже хвилювався, щоб вовк знову не зустрівся на їхньому шляху, адже ще не знав, як оберігати подругу. Бабуся, розповівши свій секрет, більше не поверталася до тієї теми, а Макар не наважувався її зачіпати, бо Рута була вдома і могла все почути. Тому хлопчик стримав слово: ні він, ні лисичка протягом тижня не ходили далеко в ліс. Здебільшого вони гралися або на лісовій галявині, де був дім Рути, або біля струмка, де зустрічалося багато тварин, тож можна було загубитися серед них.

       До Смужки він ходив сам, правда — без горобців і курки. Курку бабуся категорично відмовлялася давати, горобців йому було шкода, тож купив Макар на базарі качечку і відніс її до дупла з дитинчатами. Смужка довго не з’являлася, а коли з дупла виглянула сіра голова зі смугами на лобі й з боків, хлопчик зі спокійною душею побіг додому, де на нього чекала бабуся Євдокія з Рутою.

— Наступного разу не купуй качечку — вона занадто жирна! — зустріла хлопчика бабуся на порозі дому.

— Бабусю, ти вмієш читати думки людей?

— Звісно, ні, — відповіла вона, посміхаючись, — якби було так, я б не змогла жити спокійним життям!

— Тоді як ти знаєш, що я купив качечку? — допитувався Макар. — І в лісі ти була поруч…, і за курку знала...

— У хранителів є ще одне вміння — вони можуть зв’язуватися між собою телепатично! — зашепотіла вона тихо, щоб їх ніхто не почув.

— Ого! — від великого здивування хлопчик прикрив рота, завмерши на мить. Тоді він не міг ні про що думати, нічого чути. Нарешті він запитав: 

— Я також так зможу, коли навчуся бути хранителем?

— Так, — бабуся ще раз посміхнулася і зайшла в дім, де на них чекала Рута. Вона чемно сиділа за столом, чекаючи на обід. — Пустунко, ти нічого не їла?!

 — Ні, — відповіла лисичка, дивлячись у тарілку з курятиною й овочами, — я чекала на Макара. Він на подвір’ї? Відчуваю його запах.

— Макаре, обідати! — гукнула бабуся, вкотре посміхаючись за день.

       Макар хотів зайти в дім, як до нього підбігла захекана Поліна. Її довге русе волосся вибилося з-під тонкої рожевої пов’язки й плуталося на вітрі, а щоки розчервонілися від бігу. Хлопчик зачаровано дивився у очі кольору неба, які світилися радістю й хвилюванням. Вона була у білій сукні, на плечах висів зелений рюкзачок — трохи потьмянілий, але все ще такий самий, як колись.

— Привіт, Макаре! — привітала його Поліна. — А я до тебе!..

— Я це вже зрозумів, — відповів хлопчик, не знайшовши нічого іншого, що сказати. Побачивши подругу, розумні думки покинули його, навіть дихати стало важче.

— Раніше, влітку, ми багато часу проводили разом, Макарчику!.. — почала говорити вона, ще більше зашарівшись. — Пройшло два тижні, як ми тут, а ти ні разу не відвідав мене!

— Вибач.

— Вибачаю — ти мій близький друг! Я чого прийшла: підемо на пікнік? Я поклала до рюкзака бутерброди з ковбасою та персиковий сік — твій улюблений.

— Ех, знову бутерброди і сік! — подумав з огидою хлопчик, але, як і раніше, нічого не сказав Поліні про те, що не розуміє, як можна запивати персиковим соком бутерброди з ковбасою. Замість цього він ледве посміхнувся дівчинці, говорячи:

— Хвилинку, я візьму воду з покривалом.

Макар швидко зайшов у дім, хвилюючись, що Рута може образитися на нього за те, що цього разу він обрав Поліну. Він пригадав, як забрав лисичку з лісу й пообіцяв бути поряд, а тепер залишає її на самоті. Це здавалося йому неправильним. 

Рути на кухні не було.

— Вона пішла до твоєї кімнати, — відповіла бабуся на мовчазний погляд хлопчика. — І не хвилюйся, з нею все добре — вона взяла з собою курочку.

— Бабусю, а я не можу познайомити Поліну з Рутою? Мені боляче від думки, що залишаю її одну! 

— Вона не одна, а зі мною, Макарчику! — відповіла бабуся, посміхаючись. Їй уже увійшло в звичку весь час посміхатися, що дуже добре, адже сміх продовжує життя. — Поліну ще рано знайомити з Рутою. Можливо, цей час і не настане зовсім... 

— Чому? — запитав він, беручи з бабусиних рук пляшку з водою та зелене покривало. 

— Тому що для Поліни Рута — звичайна лисиця, і вона дуже здивується, коли побачить, що ти з нею розмовляєш.

— О-о-о!... — сказав Макар, не знайшовши нічого іншого, що сказати. Йому було дуже шкода, що не зможе проводити одночасно час і з Поліною, і з Рутою.

       Макар відправився на пікнік разом із Поліною, збираючись, незважаючи ні на що, добре провести з нею час. Та де там! Його думки залишилися вдома. Він дуже погано себе почував, бо залишив Руту одну, навіть не попрощавшись з нею. «Таке більше не повинно повторитися!» — говорив сам до себе хлопчик, коли Поліна щебетала про черепашку, яку знайшла на дорозі, а Рута в той час їла курочку, трохи сумуючи за домом, трохи — за Макаром. Зрештою, вона була лисицею і вже за хвилину поринула думками про курочку, рибу та гризунів.

 — Ні, — сказала Рута, смакуючи курочку, — рибка набагато смачніша!