Бабуся-рятівник

       Макар знав Руту лише тиждень, але здавалося, що вона була поруч з ним усе його життя. Вони дуже добре розумілися й прекрасно проводили час разом. Рута розповіла хлопчику про лисяче життя, навчила розрізняти отруйні ягоди від їстівних, познайомила його з рідкісними видами птахів та комах, а найголовніше — запевнила Макара, що дружба між твариною і людиною можлива.

— Рута, поглянь! — Макар зупинився, побачивши поміж деревами смугасте тіло. — Щось він дуже завеликий для кота!

— Це лісовий кіт, — відповіла лисичка, також зупинившись. — Почекаймо трохи, Макаре, не хочу зустрітися з ним віч-на-віч.

 — Чому? — тихо запитав хлопчик, спостерігаючи, як кіт, покрутившись біля могутнього дуба, заліз на нього, а потім зник у дуплі. Хлопчик почув тихий пронизливий писк. — У нього там діти?

— Так, це мама-кіт на ім’я Смужка, у неї є двоє дитинчат. Сумний випадок: було п’ятеро кошенят, але через брак харчів у лісі залишилося двоє. Як ти помітив, ліс у нас невеликий... Двічі на тиждень я підкидаю до дупла то плазуна, то горобчиків... Сподіваюся, цього достатньо, щоб вигодувати дитинчат.

— У лісі настільки погано з їжею?

— Так і ні, Макаре, — лисичка продовжила рухатися вглиб лісу, віддаляючись від дупла лісового кота. — Життя — це постійна боротьба за виживання. І Смужка в ній не на стороні сильних. Вона одна проти рися, вовка, лисиці… Навіть бродячі собаки сильніші за неї. Шкода... Хочу побачити, як підростуть її малята.

— Але ж ти теж лисиця!

— Це правда, — Рута різко насторожилася: її тіло завмерло, ніби злилося з травою, очі заблищали, вуха піднялися сторчма, вловлюючи кожен звук, що розносився в лісі. — Макаре, ти лише не хвилюйся, добре?

— Що сталося? — попри прохання, він усе ж таки розхвилювався.

— За нами спостерігає вовк. Він має благородне серце — так, я знаю це, — але що йому з тієї благородності, коли в шлунку порожньо?! Ти швидко бігаєш?

— Так, — кивнув хлопчик, хвилюючись більше за Руту, ніж за себе.

— Добре. Коли скажу: «Біжи!» — біжи щодуху до села.

— А ти?

— Я побіжу слідом.

— Не покидай мене, Руто! Я цього не переживу!

— Я поруч. А зараз — біжи!

       Макар побіг уперед, час від часу озираючись, щоб перевірити, чи біжить за ним Рута. Так, вона бігла, а за нею — метрів за п’ятдесят — сірий велетень. Хлопчик подумав, що при такому розкладі вовк неодмінно її наздожене. «Мені потрібно щось зробити! — думав він, не зупиняючись. — Але що я можу?! Рута, будь ласка, не зупиняйся! Якби тут була мама, вона б знала, що робити…»

       Мами поруч не було, але у Макара була бабуся, яка, на щастя, знала, що робить не лише її онук, а й усі тварини в лісі. Так, бабуся Макара теж мала свої секрети… Але про це я повідаю згодом.

       Біг Макар, задихаючись, коли раптом просто перед ним, серед дерев, з’явилася бабуся. В руках вона тримала рушницю — стару, надійну, з потемнілим дерев’яним прикладом і вицвілими ремінцями, що пахли димом і сіном.

— Макаре, закрий вуха! — наказним голосом гукнула вона. — Рута, не бійся!

Бабуся зупинилася, перевела подих, підняла рушницю й навела трохи вище вовка.

«Бах!» — роздався перший постріл.

«Бах!» — другий.

       Вовк злякано сіпнувся й зник у кущах. Макар зупинився і завмер. Він злякався — і вовка, і пострілу, але ще більше — думки, що бабуся, можливо, його вбила.

— Що з вовком, бабусю? — нарешті запитав він, не наважуючись озирнутися.

— Втік.

— А Рута?

— Сподіваюся, просто знепритомніла! — не встигла вона рушити до лисиці, як хлопчик уже був біля неї. Бабуся навіть не уявляла, що її онук може так швидко бігати.

— Дихає! — закричав Макар, взявши Руту на руки. — Бабусю, з нею все буде добре?

 — Так, не хвилюйся, — лагідно сказала вона й, підійшовши до хлопчика з лисицею, погладила її по голівці. — Пустунка... Вирішила показати тобі ліс, забувши, який він небезпечний, навіть для неї! Ходімо додому, Макарчику — запах риби вмить поверне її до тями.

       Шлях до села Макар йшов мовчки. Бабуся з рушницею — попереду, він з лисичкою на руках — слідом. Хлопчик щасливо посміхався, радіючи від душі, що його бабуся виявилася справжнім рятівником.

«Більше ніколи не піду далеко в ліс! — пообіцяв він собі. — І Руті не дозволю! Нехай забуде дорогу до Смужки! Але... якщо потрібно, я сам ловитиму для неї горобців і віднесу кошенятам… Цікаво, бабуся дозволить взяти курку?..»

 — Ще чого! — відповіла бабуся, не обертаючись. І Макар раптом зрозумів, що вона таки вміє читати думки.