Рута

       Вже давно, як Поліна з родичами пішли додому, Макар із бабусею поснули, як хтось почав бродити по їхньому дому. Цей хтось спочатку переконався, що всі сплять, а потім зайшов на кухню, аби підкріпитися.

— Так, що тут у нас? — тихо мовило воно. — Молоко. Ні, цього я не хочу. Ковбаса? Фе! Хлопчик теж не любить ковбасу. Солодощі? Від них псуються зуби... Рибка!

Від задоволення воно закричало, забувши про свій непроханий візит до чужого дому.

— Рибка! — зовсім тихо повторив «гість». — Люблю рибку. Смакота!

Воно почало їсти, не відходячи від холодильника. Зазвучав звуковий сигнал холодильника, повідомляючи, що дверцята надто довго залишаються відкритими.

— Ай, знову ти за своє! — від переляку воно відскочило від холодильника й вибігло з кухні.

Дверцята холодильника продовжували подавати сигнал, аж поки бабуся не прокинулася і не закрила холодильник, сказавши сама до себе:

— Знову пустунка завітала до нас! Цікаво, чи зустрінуться вони нарешті? Завтра? Так, завтра — ідеальний день для зустрічі!

       Поки бабуся прибирала залишки риби, а Макар спав, воно бігло щосили від дому, зупинившись лише тоді, коли добігло до озера. Присіло воно захекане біля води, спантеличено дивлячись на своє відображення. В озері відбивалася перелякана лисичка, ніби вона щойно тікала від когось із рушницею.

— І чого це я, ніби раніше не чула цей звук! Добре, що мене не бачили сестри! — бурмотіла сама до себе лисичка.

Рута — так звали лисичку — походила від славетних предків: по материнській лінії — з роду лисиць-воїнів, по батьковій — з роду лисиць-чарівників.

Якщо вірити легендам, був час, коли лисиці жили поміж людей, нічим їм не поступаючись. Навіть більше — переважали їх у всьому, що стосувалося розуму, магічних здібностей та лицарських навичок. Лисиці тоді були завдовжки до п’яти метрів, жили в шатрах, полювали на задніх лапах і їли лише готову їжу.

Це були далекі часи, про які теперішні лисиці знали лише з легенд. Час змінився, все змінилося. Тепер вони мають довжину близько метра, мешкають у норах і харчуються, як звичайні хижі ссавці. А ще — бояться людей, собак і… звуку, що видає холодильник. Останнє відкриття було чи не найганебнішим для Рути.

— Який із мене чарівник! Я не чарівник і не воїн, а звичайна лисиця, яка боїться всього! — махнула Рута хвостиком, розплескавши відображення у воді.

       Бідолашна лисичка не знала того, що було відомо бабусі Макара: у кожного з нас є щось магічне. Просто воно інколи проявляється, а інколи — ні. 

— Пустунко! — почула вона голос позаду.

Рута подивилася навсібіч — нікого. Голос продовжив говорити:

— Прояви хоробрість і зустрінься з Макаром — тоді й дізнаєшся про свої можливості!

— Що? Можливості? — Рута заметушилася, шукаючи того, хто говорив. — Де ти? Хто я — чарівник чи воїн? І хто такий Макар?!

— Завтра дізнаєшся! — засміявся голос.

— Завтра... до завтра ще так далеко! — сказала Рута, побігши до своєї норки.