Поліна

      Вже позаду перша половина червня. Весь цей час Макар був удома – батьки не змогли взяти відпустку, а дідусь із бабусею лише кілька разів зводили його на море. Друзі роз'їхалися хто куди: Петрик поїхав за кордон, Роман – до санаторію, а Захар знову зник, як це з ним часто траплялося. Із Захаром він бачився рідко, тож новини про нього дізнавався здебільшого від Поліни. Поліна була його єдиною подругою з дитячого садка. Вони нечасто зустрічалися, бо вона жила в іншому районі й навчалася в одній школі із Захаром. Але щоліта обоє приїздили до своїх родичів у село: Макар – до бабусі, його дідуся не стало, коли йому був один рік, а Поліна – до дідуся з бабусею.

       І ось настав день, коли Макар знову вирушив у село. Як завжди, він сів в автобус, і поруч із ним опинилася Поліна.

— О-о-оо, Макаре, привіт! Давно не бачились! — Поліна, підійнявшись зі свого місця, міцно обійняла хлопчика. — Як справи? Ти так підріс!

— Е-е-е, привіт! — Макар розгубився: обійняти її чи відсторонитися? Його руки зависли в повітрі, слова не спадали йому на думку.

— Ти що, не радий мене бачити? — дівчинка відступила, допитливо дивлячись на нього.

— Ні! — заперечив він, зніяковівши ще більше.

«А що зі мною? — подумав він. — Ніколи раніше не почувався так поруч із Поліною!»

— Всім зайняти свої місця, вирушаємо! — пролунав голос водія.

       Макар поспішно сів, намагаючись виглядати спокійним. Він мовчав, втупившись у вікно, але мовчання вже ставало нестерпним.

— Поліно, ти теж дуже підросла! — нарешті сказав він. — Так тримати!

«Так тримати?! — він ледь не вдарив себе по лобі. — Це ж не іспит, де вона відмінниця! І чому тут так спекотно?! В автобусі не працює кондиціонер?»

Поліна лише усміхнулася і продовжила дивитися на нього.

— У мене є бутерброди з ковбасою та сиром. Будеш? — запропонувала вона.

Макар терпіти не міг ковбасу, але чомусь кивнув.

— А персиковий сік?

— Буду! — погодився він, подумавши про себе: «Персиковий сік?! Хто запиває бутерброди персиковим соком?!»

— Ти якийсь блідий! Все добре? Хочеш сісти на моє місце?

— Ні, дякую. Ти ж любиш сидіти біля вікна, інакше тобі може стати зле.

Щічки Поліни почервоніли ще більше. 

— Ой, дякую! — прошепотіла вона.

       До села вони їхали довго. Поліна безупинно щось розповідала, а Макар ловив себе на думці, що рахує ластовиння на її обличчі, милується очима, які нагадували небо, і думає: «А чи завжди в неї було таке довге волосся?» Він не розумів своєї поведінки. І ще більше його дивувало, чому Поліна так багато говорить. Він знав її п’ять років, але вперше бачив її такою.

— Макаре, Поліно, ваша зупинка! — покликав водій.

       На зупинці їх зустріли рідні. Дідусь Поліни запропонував підвести всіх додому, тому ввечері вони сиділи за столом у бабусі Макара, пили липовий чай і ласували вівсяним печивом.

       Дорослі обговорювали свої справи, Поліна думала, яку сукню вдягне завтра, а Макар не міг позбутися думки: «Якщо я й далі так ніяковітиму, то що мене чекає завтра?»

       А завтра на нього чекало справжнє диво – зустріч із лисицею, яка не лише вміла говорити, а й творила дива.