Роман

       Макар був трохи без настрою. Петрик знову захворів, Андрійко переїхав до іншого міста, Захар не відповідав на повідомлення, а ще йшов дощ. Не те щоб Макар не любив дощ — він знав, що він потрібен для врожаю, але в такі дні йому ставало сумно. «Мій ти соняшник!» — завжди говорила йому мама. Спочатку він не розумів чому, поки не дізнався, що молодий соняшник завжди повертається до Сонця.

— Соняшник..., — ледве чутно сказав хлопчик, малюючи на папері рослину з опущеною головою.

— Знову без настрою, любчику? — до кімнати зайшла мама з двома чашками гарячого какао. Вона завжди так робила, коли йшов дощ: відкладала справи, готувала какао і проводила з сином хоча б трохи часу. — Що тебе засмутило цього разу?

— Нічого. Все добре, мамо! — Макар спробував посміхнутися, але в нього не вийшло. — Дякую за какао!

— Дай вгадаю, — мама сіла поруч і сьорбнула какао. — Ти сумуєш за Андрійком?

— Так і ні.

— А ще хотів погратися з Петриком, але він захворів.

— Звідки ти знаєш? — здивувався Макар.

— Я говорила з його мамою. Він теж засмутився, бо дуже хотів зустрітися з тобою. Навіть намалював нові малюнки, щоб тобі показати.

       Макар згадав, що Петрик мріє стати ілюстратором, і на мить відчув сум. Ні, він радів за друга, але його успіх змушував Макара замислюватися — ким він сам хоче стати? Мама, наче вгадуючи його думки, дістала телефон і комусь зателефонувала.

— Привіт! Як ти? Хм, зрозуміло. Роман вдома один? Так. Добре, ми з Макаром скоро будемо. — Вона поклала телефон.

— Ти говорила з мамою Романа? — запитав Макар.

— Так. Вона зараз у лікарні з Дариною. Давай доп’ємо какао і підемо до нього. Погодуємо рибок, а потім ви пограєтеся, поки я готуватиму обід. Може, це допоможе тобі зрозуміти, ким ти хочеш бути!

— Звідки ти знаєш, про що я думаю?

— Я ж твоя мама! — засміялася вона.

       Коли вони прийшли до Романа, той саме сидів біля акваріума і спостерігав за рибками.

— Привіт! Давно тебе не бачив, — сказав Макар.

— Привіт, — тихо відповів Роман.

— Давай пограємо у щось! — запропонував Макар.

       Спочатку вони зіграли в нарди. Макар вигравав, але навмисне не поспішав, щоб Роман міг подумати над ходами. Потім вони влаштували змагання, хто довше протримає рівновагу на одній нозі. Макар ледь не впав, коли Роман раптом голосно засміявся. Це було так незвично, що хлопчик здивовано подивився на нього.

— Що? — усміхнувся Роман. — Просто ти такий кумедний, коли махаєш руками!

       Вони думали погратися ще у щось, як мама покликала їх на кухню. Вона приготувала улюблену піцу Романа з сиром, і той, смакуючи, сказав:

— Дякую, що прийшов, Макаре. Це був класний день.

       Макар з мамою поверталися додому, коли він раптом зупинився і, обнявши маму, сказав:

— Знаєш, мамо, я зрозумів, що зараз не так важливо, ким я стану. Важливо, якою людиною я буду. І я хочу бути тим, хто приносить радість іншим!

Мама усміхнулася. В той момент Макар по-справжньому полюбив дощ.