Андрійко

       Був травень — час, коли весна остаточно вступає в свої права. Усе довкола розквітає, бджоли збирають нектар, на узліссях з’являються жовті головки кульбаб, а запах конвалій переслідує кожного. Горобці безупинно снують між гніздами в пошуках їжі, а на подвір’ях усе частіше лунає дитячий сміх. Діти живуть у передчутті літніх канікул і дедалі менш охоче беруться за навчання. Діти дітьми, а Макар залишається собою. Він приносить відмінні оцінки, виграє шахові турніри, читає пізнавальні книги й навіть не забуває про баскетбол. Його напарником у грі був Андрійко. Зазвичай вони грали двічі-тричі на тиждень, а часом і спонтанно — варто було лише зателефонувати одне одному. Цього разу зателефонував Андрійко, запропонувавши зустрітися в їхньому звичному місці. Макар, швидко зібравши шкільний портфель, переодягнувся у спортивну форму й у гарному настрої побіг на зустріч із другом.

— Привіт, Андрійко! Давно не бачилися. Як справи? — з радістю обійняв він друга. Андрійка не було в місті близько двох тижнів, тож хлопці не мали змоги поспілкуватися.

— Привіт, Макарчику! — відповів той, міцно обійнявши друга. Але щось у його голосі було не так. Він ніби вагався, шукав потрібні слова. — У мене погана новина…

Макар насторожився.

— Що сталося? — він звів брови, вже відчуваючи якесь неприємне передчуття.

— Ми переїжджаємо, — нарешті сказав Андрійко й важко зітхнув.

— Як? Куди?!

— В інше місто. Тато знайшов нову роботу… — Андрійко опустив погляд, ніби сам не міг до кінця в це повірити.

— Не може бути! — Макар відчув, як усередині ніби щось стислося. — Коли?

— Уже завтра… — тихо сказав Андрійко.

— Завтра?! Але ж ти тільки приїхав! Ми навіть не встигли як слід побачитися! — у голосі Макара бриніло щире розчарування.

— Я сам у шоці… Я не хотів говорити одразу, бо сподівався, що все зміниться, але… — Андрійко розгублено знизав плечима. — Нічого не змінилося.

— Але ж… — Макар замовк, не знаючи, що ще сказати. Що можна було сказати, коли твій найкращий друг просто… їде?

— Не хвилюйся, друже, я буду часто тобі телефонувати! — пообіцяв Андрійко, але в його голосі відчувалася невпевненість.

       Макар знав, що друг стримає слово, та все ж розумів: це буде інша дружба, яка з часом згасне. Його дідусь завжди казав, що найкращого друга потрібно тримати поруч. «Але Андрійко їде, і нічого з цим не вдієш…» — із сумом подумав хлопчик.

       Вони були у такому віці, коли серйозне здається несерйозним, а дрібниці сприймаються занадто близько до серця. Ще мить тому їм було сумно через розлуку, а зараз вони просто грали — востаннє. Але чи було це насправді так? «Найміцніша дружба родом з дитинства!» — якось у журналі прочитав Макар.