Оповідання

Майже як вдома
Автор: Олександра Сорока
Оповідання. Фантастика/сучасна проза/воєнна проза/гумор/жахи

Ванько прокинувся в старій, занедбаній хаті й озирнувся довкола. Пил вкривав замурзані меблі, товстий шар багнюки простягався по підлозі, а на стелі висіло павутиння. Спочатку він подумав, що товариші витягли його з того пекла і перенесли до якоїсь закинутої хати в селі, але поряд стояв і посміхався справжнісінький чорт у класичному чорному фраку.
— Що, в біса..? — почав було він, але замовк. Голос звучав інакше, якось незвично. — Що, в біса, відбувається?

Чорт мовчав і лише посміхався, даючи Ванькові час прийти до тями. Ванько підвівся з підлоги і ще раз уважно оглянув приміщення. Груба, як у нього вдома в селі, хоча більш потріскана й давно не білена. Він визирнув у вікно. За заляпаним склом розгортався звичайний сільський двір. Поодаль стояв старий колодязь зі зламаним журавлем, біля хати кілька сараїв невідомого призначення, в одному з яких бракувало дверей, а метрів за десять виднілася вулична вбиральня.

— Чи я вдома? — запитав Ванько, повертаючись до чорта.

— Ні. Ви опинилися в пеклі, — відповів чорт і елегантним рухом відвернув край фрака. Блискучий новенький чорний костюм на тлі гнилої обстановки здавався диким і трохи нереальним.
— У пеклі? Господи… — почав було Ванько, але чорт його перебив.

— Ні, ні, ні. Тут краще утриматися від таких слів. Ми не дуже полюбляємо конкурентів, якщо ви розумієте, про що я говорю.

Ванько замовк і завмер. Останнє, що він пам’ятав, — це момент, коли до їхнього окопу прилетів снаряд і відкинув його на п’ятнадцять метрів, після чого все потемніло. Він не міг уявити, що помер, і почав куйовдити волосся, тихо завиваючи.

У кутку кімнати стояла стара радянська шафа з потемнілим дзеркалом на дверцятах. Він підійшов ближче. На ньому вже не було військової форми, лише синій спортивний костюм від Adidas 90-х років. Обличчя в дзеркалі було знайомим — густа щетина, червоні очі, мішки під ними, розкуйовджене чорне волосся. Але виглядало воно старшим на десять-п'ятнадцять років.

— Тобто ми все-таки попадаємо не в ра... — почав Ванько, але тут раптом почався землетрус, і його звалило на підлогу. Багнюка пом'якшила падіння, але підборіддя добряче замазалося вонючою грязюкою.

— Я ж вас попереджав, — посміхнувся чорт. Землетрус його ніяк не зачепив.

— Я поясню, — почав він, — це початок вашого персонального пекла. Я ваш особистий чорт-помічник. Моє ім’я вам нічого не скаже, тож просто називайте мене чортом, за професією. Ви стали переможцем для нашої команди розробників у цьому кварталі. І для вас було створено особисте експериментальне пекло, засноване, звісно, на ваших діяннях і прокльонах ваших ворогів.
— Команда розробників? — здивувався Ванько, піднімаючись з підлоги.

— Так. Ми одна з найвідоміших корпорацій потойбічного світу. У нас велика команда, організаційна структура, і, звісно, є кар’єрне зростання. Завдяки існуючій ситуації в Україні й кількості поставок з фронту з боку росіян ми навіть плануємо розширювати штат працівників, — чорт дійсно пишався своєю компанією, з гордістю піднімаючи підборіддя і посміхаючись.

Ванько помовчав кілька хвилин, а тоді, зважуючи кожне слово, запитав:

— Тобто через те, що я боронив свою країну, виконував накази, я опинився в пеклі? І до речі, чому я розмовляю українською мовою?

— Цікаве запитання, - широко посміхнувся чорт. - Це така родзинка, запропонована нашою командою. Мовляв, ви намагалися знищити українську мову, а тепер навіки будете нею послуговуватись. Гадаю, це влучне доповнення.

— Курва!- ошелешено вилаявся Ванько і ще раз прислухався до свого голосу - навіть лайка звучала по-іншому.

— Відповідаючи на ваше інше питання, мушу сказати, що ви воювали, убивали невинних, - на цих словах чорт розгорнув невідь-звідки довжелезний сувій. - Катування беззахисних, вбивство дітей і жінок...

— Досить, я зрозумів ідею, - урвав його Ванько.

— Гаразд. Тоді вам до послуг невелика екскурсія, - мовив чорт, ввічливо вказуючи на двері. Сувій магічним чином згорнувся і зник у його руках.

Будинок з вже почорнілого дерева ледве тримався до купи, але виглядав більш-менш нормально в порівнянні з дивами потойбічного світу. Туалет справді здавався знайомим. Поки чорт щось захоплено розповідав, Ванько підійшов ближче, відкрив двері туалету і одразу відвернувся, щоб вирвати. Саме так і було, сортир був рідним, з його рідного двору, де він виріс. Дверцята при відкриванні одразу злетіли з петель, всередині всі стіни аж до верху були вимазані фекаліями, з дірки потроху вилазило гімно, наче лава, і поступово затікало через поріг на подвір'я. Щоб скористатися нужником, треба було занурити ноги аж по щиколотки в гімняну рідину. Саме це сталося з його рідним туалетом років з десять тому. Тоді мати просила щось зробити з цим, почистити нужник чи викопати нову яму, але Ванько уперто відмовлявся, і гімно продовжувало витікати на двір по десять-п'ятнадцять сантиметрів на місяць. Коли він поїхав заробляти гроші на фронт, туалет таким і залишився. "Частка дому", - подумав Ванько, і його добряче знудило.

Подвір'я нічим особливим не вирізнялося з-поміж звичайних сільських обійсть. Аж ось лише під ногами не рідна земля стелилася, а гнилісне багно, перемішане з болотом. Ступати всюди Ваньку доводилося обережно, бо весь простір, окрім невеличких зелених островків, на яких росла трава завбільшки з долоню, безперервно ворушився і клекотів.

Час від часу над цим живим морем нечистот здіймалися пухирі, що враз лопалися, обдаючи все навколо брудними бризками гною. А з самих болотяних глибин, наче в агонії, повільно й невпинно підіймалися руки, покриті багном і кригою, завмираючи в безнадійному поклику про порятунок.

— Ось там - річка, - показав чорт убік. - Але купатися я б вам не радив, - глузливо посміхнувся він.

Справді, звідти линув швидкий, каламутний лавовий потік, що впадав у нескінченну стіну полум'я, яка оперізувала половину цього сумного поселення.