Майже як люди

Клуби марсіанського пилу утворили дивний візерунок і піднялися вгору щільною пеленою. Поривчастий вітер не вщухав. Разом із пилом в обшивку корабля летіла хмара дрібних каменів та уламків, що створювало відчуття, що всередину хтось наполегливо стукав. Втім, прилади на головній панелі управління вказували, що температура за бортом піднялася до плюс двадцяти, що було загалом непогано, враховуючи положення капсульного містечка «Новий Едем», яке розкинулося неподалік марсіанського екватора. Тут зазвичай температура не падала нижче мінус вісімдесяти на відміну від інших областей, де вона могла досягати мінус ста п’ятдесяти трьох градусів за Цельсієм. «Еребус-2» разом із бойовою командою спеціального призначення «Бета» шумно робив посадку на червоній планеті. Кілька прожекторів було розкидано в різні боки, оголюючи в потужних променях світла щільні потоки пилу. Спуск пройшов на диво гладко і м’яко, незважаючи на те, що диспетчери з космічного агентства на Землі попереджали про можливу бурю та відповідні ризики для членів команди. Бурю вдалося обминути. Втім, Марс ніколи не вважався привітною планетою. Потрапити тут до епіцентру бурі – звичайна справа.

Яскраве сонце золотило широкі дюни, гублячись десь над темним горизонтом. Двигуни вимкнулися, спрацювали звичні посадкові механізми, зі скрипом опустився підйомник, і з корабля з’явилися п’ятеро. Усі були в широких білих костюмах та величезних прозорих скафандрах. Капітан Міллер, капрал Гіршман, другий капрал Лебовський, лейтенант Мунк та мікробіолог Анна Екхарт.

Один з них зробив крок уперед і глянув на далекі піщані пагорби, невисокі й майже однакові. Серед пісків і скель самотньо біліли напівовальні будинки-капсули, в яких, за ідеєю, мали працювати і мешкати до двох десятків колоністів-дослідників. Все наукове містечко, що складалося, немов бджолині стільники, з мережі зв’язаних між собою капсул, було власністю комерційної компанії «Стромата». «Новий Едем» – так називалося це поселення – багаторічний, амбітний проект, у який компанія вклала чималі кошти та кошти небайдужих спонсорів. Це було непросто спеціальне мінімістечко з кращим лабораторним обладнанням та фахівцями вищого класу; передбачалося, що саме з нього почнеться поступове озеленення планети після першого етапу терраформування. Співробітники «Нового Едему» вже два роки працювали, не покладаючи рук, експериментуючи з геномами та деякими видами рослин. Той факт, що зв’язок перервався раптово і одночасно з усіма, не на жарт схвилював компанію. Втратити відразу такий величезний шматок пирога явно не входило до планів «Стромати». Тому надіслати свого ревізора в компанії добре підготовлених і озброєних бійців з «Бета» – було рішенням передбачуваним і єдино логічно вірним. «Стромата» не любила відкладати такого роду справи в довгий ящик.

Планета здавалася безлюдною. Вітер, пил, пагорби та скелі.

Міллер дбайливо витер сірий бруд зі скла скафандра, і злегка посміхнувся, дивлячись у блакитне небо.

– Ну, привіт, Марсе. Мабуть, нас зачекався?

Капітана дружньо штовхнув його помічник, капрал Гіршман, на обличчі якого було написано, що його розбудили не вчасно.

– Відчуваю, в цьому містечку буде весело, – сказав він, розтягуючи кожне слово, – шкода, що тут не продають пиво.

– На те, ще буде час.

До перших двох підійшов третій.

– Планета як планета. Однією більше – однією менше.

Капітан глянув на своїх товаришів.

– Ну, ну, не розкисати завчасно.

– Мені здається, ми даремно сюди прилетіли, – прокоментував другий капрал Лебовський, обмацуючи кнопки на рукаві свого громіздкого костюма. – Немає тут жодної загрози. Колоністи не виходили на зв’язок тому що давно померли. Швидше за все, перебили себе самі через тривале перебування в цих капсулах. Таке вже було раніше.

Капітан кинув на нього строгий, але по-батьківськи добрий погляд. Лебовський на прізвисько Цербер завжди любив бурчати, але він був і найкращій боєць із усіх членів команди. Міллер це добре пам’ятав та цінував.

– Почекай, Лебовський, нам тут ще доведеться з’ясувати, що тут сталося і хто винен у їхній загибелі.

– У мене вже руки свербять, – поблажливо посміхнувся лейтенант Мунк, проштовхуючись уперед і виносячи один з ящиків з патронами.

– Ну, що, панове, беремося за багаж і тягнемо до містечка.

Гіршман, Лебовський і худенька Анна Екхарт взялися до роботи. Ящиків зі зброєю та продовольством виявилося чимало. Щоб перенести все це добро в одну з найближчих капсул, знадобилося близько години. Міллер наказав Мунку, який був найкраще технічно підкованим, запустити основні генератори та відновити в просторих капсулах подачу кисню. По суті, кожна капсула «Нового Едему» складалася з декількох внутрішніх робочих боксів. При необхідності капсули могли працювати автономно, і в той же час основним електричним джерелом містечка була система загальних генераторів, які в даний момент були відключені. Технічне відновлення робочих ліній, електроживлення, системи охолодження та подачі кисню розтяглося на деякий час. Коли шестеро увійшли до інженерного боксу, освітлюючи ліхтариками темні куточки приміщень, багато хто здивувався тому, наскільки все виглядало покинутим і неохайним. Лебовський дивився на розкидані речі, ніби побачив у своїй обідній тарілці дохлого павука. Було враження, що всі ці місяці в капсулах просто ніхто не жив.

– А де всі? – вирвалося в нього.