Глава 2. Діма

Ніколи не знаєш як почнеться твій ранок, особливо, коли маєш брата, що постійно вигадує якісь авантюри. Взагалі в планах в мене було провести день зі своєю дружиною. Але вчора Льоня мене вмовив поїхати з ним, адже той придивився просто ідеальний подарунок на день матері. І звичайно це потрібно робити прямо зараз. Ще й їхати за вісімдесят кілометрів. Як я на це погодився?

- Що там зі сніданком? – запитав брат.

- Майже готовий, - відповів я. – Якби допоміг, було би набагато швидше.

- Найкраща допомога – це підтримка, - посміхнувся Льоня. – Давай, я в тебе вірю.

Але ображатися на брата я не міг. Ми з ним дуже близькі, тому не бачимо сенсу витрачати час на такі безглузді речі. Мені пощастило мати близнюка, адже це найкращий друг на все життя. Тому я і пробачав йому деякі особливості.

Ті, хто нас знають, дивувалися, що саме Льоня є старшим братом. Але ми досі не знаємо яка в нас різниця насправді. Мама каже одне, потім виявилося інше. Та ми на це і не звертаємо уваги. П’ятнадцять чи сорок хвилин, дуже схожі цифри. В дитинстві Льоня любив нагадувати, що саме він старший за мене. І байдуже, що я завжди був більш серйозним. Інколи саме я відмовляв його від різних авантюр.

За кілька хвилин сирники таки були готові, і я поставив тарілки перед братом та моєю дружиною. Здається, я ніколи не втомлюся дивитися на неї. Навіть через стільки років я продовжую її кохати так само сильно, як і на початку. Аня – це моя людина, і я зроблю все, аби вона була щасливою. І хоча дружина намагалась все ж вмовити мене залишитися вдома, та я пообіцяв брату, а значить доведеться поїхати. До того ж ми не будемо там довго, потім можна буде сходити до мами в гості та провести час всім разом. 

Коли ми були вже в машині, якесь передчуття мене не покидало. Ніби весь світ завмер в очікуванні чогось. Я не міг себе навіть пересилити та завести машину. Так і сидів, стискаючи кермо.

- Діма, не бери до голови то відео, - сказав брат. – Якщо послухати тих вчених, типу в нас тут кожного дня стається щось глобальне.

- Та знаю я, просто після війни ми все сприймаємо якось інакше, - я струснув головою, таки заводячи машину. – Добре, давай вже швидше поїдемо за подарунком.

- Правильне рішення, - посміхнувся Льоня.

Я увімкнув радіо і ми вирушили в дорогу. Там ще кілька разів говорили про той дивний спалах, що має статися, проте я вперто ігнорував думки, які лізли в голову. Це просто штучне створення масової істерії. Нічого не станеться. Ми зараз придбаємо подарунок та повернемося додому. Все буде добре. Принаймні, я намагався вірити в це. Проте я ніколи не був оптимістом, а звик дивитися на речі реально. І перспективи були не найкращими.

- Далеко нам ще? – не витримав я.

- Ми тільки виїхали, - закотив очі Льоня. – Ще типу добрих десять хвилин нам потрібно їхати прямо.

«Інститут космічних досліджень наполегливо просить усіх заховатися в приміщення та не підходити до вікон», – по радіо почалося якесь повідомлення. «Усі, хто зараз знаходить на вулиці, негайно… Потрібно… Але».

Почалися якісь перебої в роботі. Можливо просто проблеми зі зв’язком. Хоча це дивно, адже ми лише тільки від’їхали від Одеси. Ще за мить почалися проблеми із машиною. Ні, вона не різко заглухла, проте за мить мені довелося зупинитися, адже ми не могли далі їхати.

- Що сталося? – запитав Льоня.

- Не знаю, з машиною все було добре, - на радіо ж взагалі почався білий шум. – Вийду гляну, що не так.

- Ти ж не дуже розбираєшся в цьому, - відповів брат.

- А краще сидіти та чекати, що машина сама поїде? – я подивився на нього. – Щось придумаю.

Я роздратовано вийшов на вулицю, проте стримався, аби не грюкнути дверима. Якось з самого початку ця поїздка пішла не так. І це мене неймовірно дратувало. Не так я собі уявляв свій вихідний. Так, треба терміново заспокоїтися, бо інакше я можу зірватися. Тому я відкрив капот машини, намагаючись щось зрозуміти.

Ні, я не був механіком, проте хоч трохи в цьому розумів. Але зараз ніби все було нормально, та машина їхати не хотіла. Так само як і з тим радіо, що раптово перестало працювати. І що мені тепер робити? Я важко видихнув, аби хоч трохи вгамувати роздратування.

- І що там? – запитав Льоня, що так і сидів в машині.

Хотілося грубо відповісти йому, але я себе стримував. Брат невинний, що ми зараз застрягли посеред дороги. Важко видихнувши, я ще раз поглянув під капот, ніби там щось може змінитися.

- Може допомогти? – знову почув я голос брата.

Це змусило мене посміхнутися, адже він в цьому розбирався не краще за мене. Здається виходу іншого немає, доведеться дзвонити другу. Але телефон вперто показував, що зв’язку немає. Ще за хвилину він почав блимати, а потім і зовсім виключився. Дивно, я ж його якраз зарядив. Це ще що таке?

- В тебе телефон працює? – я підійшов до дверей зі сторони водія.

- Ні, ось намагаюсь зрозуміти, що не так, - відповів Льоня. – Та й машин давно не було видно, а це типу доволі людна дорога.

- Не подобається це мені, - сказав я. – Нам потрібно…

Проте договорити я не встиг, адже сильний біль стиснув мою голову. Мені здавалося, що вона лусне. Здається, я навіть закричав. Перед очима все почало плисти, і єдине, що я встиг помітити, це як брат вибігав з машини, намагаючись допомогти. Та я вже не міг нічого усвідомлювати, біль був нестерпний. Ноги перестали тримати мене, і я впав на коліна. Кажуть, що в такі моменти перед очима проноситься все життя. Але це не так. Я не бачив нічого, крім непроглядної темряви.