***

В Муірні Хелловіну не було. Для мене було здивуванням виявити подібне свято в немагічному світі. Відьми, привиди, вампіри — люди перевдягалися в них. Людей на Землі страшенно захоплювала магія і незвичайні істоти. Вони так шалено жадали магію, але були нею обділені.

Щоправда, не всі сприймали це свято. Павло і тим паче його мати Хелловін не любили, вважаючи, що це свято зле й гріховне. Тут у них були інші вірування, купа різних релігій, а їхні боги були зовсім не схожі на наших. Звісно, я не збиралася в них вірити, але мала хоч трохи поважати їх почуття. Тому відсвяткувати Хелловін я планувала вдвох з дочкою.

Я так і не навчилася добре готувати, тому гарбузове печиво з пирогом довелося купити. Зібравши кошик зі смаколиками й перевдягнувшись у відьомські сукні з капелюшками, ми з дочкою попрямували на пікнік до лісу. З шиттям в мене було набагато краще, ніж з приготуванням їжі, тому я легко перешила старі сукні, прикрасила їх декором і зшила справжні відьомські капелюхи. Ліда була у повному захваті, коли я її вдягла як маленьку відьмочку. Та і я раділа можливості поринути в магічну атмосферу, нехай і зовсім без магії. 

Ми повільно йшли лісом — тихим, прикрашеним золотавим листям. День видався на диво теплим, хоч і не сонячним — ідеальна погода для осіннього пікніку. Ми прийшли на мою галявину. Саме сюди я перемістилася з Муірну і тут постійно проводила свої ритуали, намагаючись повернутись додому. Якщо в цьому світі була хоч крапля магії, то вона була тут.

— Мамо, а відьми прийдуть до нас на печивко? — спитала Ліда, розгрібаючи опале листя маленькою мітлою, яку я для неї вчора зробила. — Вони навчать мене літати?

Я б теж не відмовилася політати на мітлі, але такої магії не було навіть в Муірні.

— Гадаю, у відьом сьогодні багато справ, — мені не хотілося розчаровувати донечку, але і правди їй я не могла сказати. В Ліди так світилися очі, коли я пообіцяла їй влаштувати магічний пікнік. — Але, можливо, вони тобі залишать якийсь подарунок.

Подарунок для Ліди я підготувала заздалегідь — невеличку, але дуже гарну текстильну ляльку у відьомському вбранні. Її я теж сама пошила.

— Тоді ми теж маємо залишити для них подарунки! — відклавши мітлу, донечка підбігла до мене і почала допомагати розкладати смаколики на пледі. — Що ми їм залишимо, мамо?

— Їх точно порадують ліхтарики з гарбузів, — я дістала кілька маленьких, кругленьких гарбузиків яскраво-помаранчевого кольору. — Сідай, Лідо, будемо вирізати.

Вже за годину в нас були готові чудові гарбузові ліхтарики. Я запалила в них свічки і поставила один ліхтарик на пеньок, а два інших біля нашого пледу.

— Як гарно! — Ліда розглядала ліхтарики з щирим захопленням, таким, яке буває лише у дитини. — Ми з тобою ніби справжні відьми. Адже так, мамо?

Я усміхнулася, радіючи, що Ліді сподобалось наше маленьке свято.

— Звісно, Лідо, ми справжні відьми, — а ось тут я вже не збрехала. Я була магом і моя дочка теж, напевно, буде, якщо опиниться в Муірні.

— А чому тоді ми не маємо магії? — блакитні очі Ліди подивилися на мене з легким сумом.

Я простягнула донечці бутерброд і стаканчик з гарбузовим соком і тільки після цього відповіла.

— А магія в нас просто спить, — я вигадувала на ходу. — Одного дня вона прокинеться і тоді…

— Ми зможемо літати? — тепер очі Ліди сяяли радістю.

— Щодо літати не певна, — я і собі налила гарбузового соку, — а от прикликати вогняні або світлові кулі — цілком. А ще — ми зможемо чути ліс, відчувати душу рослин.

Тут, на Землі, мені дуже не вистачало зв’язку з лісом — того, справжнього, що я відчувала в Муірні. Він завжди був як частина мене, я не замислювалася навіть, що може бути інакше. Але тут я не відчувала зв’язку. Ніби хтось вкрав частину мене.

— Ой, а я його вже чую! — кинувши на плед порожній стаканчик від соку, Ліда підскочила і підбігла до дерева. — Десь тут дзвенить. Ти чуєш, мамо?

Я прислухалась. Дзвін дійсно чувся — легкий, ледве вловимий, але він був. Навряд чи то була якась магія, певно, цьому є якесь пояснення, але для Ліди то була справжня магія.

— Так, я чую, — підтвердила я.

— Мамо, це ліс повідомляє, що до нас йдуть відьми?

— Можливо, — усміхнулася я.

Ліда підійшла до гарбузового ліхтарика, що стояв на пеньку і вказала мені на вогник всередині.

— Мамо, дивись, як вогонь коливається! Але вітру немає. Це відьми на нього дихають. Адже так? — дочка повернулася до мене, в її очах світилася надія.

— Так, — кивнула я, ховаючи усмішку за стаканчиком з соком.

— Відьми невидимі?

— Можливо, — я підтримала ідею дочки. Нею було легко пояснити, чому відьми не з’явились на галявині. — Здається, до нас навідалися душі старих відьом. Тому ми їх не бачимо, але відчуваємо присутність.

— Дивись і листя на деревах тремтить! — Ліда захоплено спостерігала за танком золотистих листочків на гілочках. — Магія! Відьмам сподобалися наші ліхтарики.

Я трошки напружилася. Вітру дійсно не було і це тремтіння листя, коливання вогню в ліхтариках здавалось чимось магічним. Може, під час Хелловіну завіса між світами стає тоншою і трохи магії просочилось до нас з Муірну? Мені хотілося б думати так. Хотілося вірити, що мій рідний світ не забув про мене.

— Звісно, сподобалися, — підтвердила я і поки Ліда розглядала два інші ліхтарики, непомітно посадила текстильну ляльку на пеньок біля першого ліхтарика. — Дивись, Лідо! — вигукнула я, намагаючись звучати здивовано. — Вони тобі подарунок залишили.

Ліда підбігла до пенька і завмерла, зачаровано розглядаючи ляльку.

— Мені? Це мені?.. — Ліда мала розгублений вигляд. Вона ніяк не могла повірити, що на пеньку з’явився подарунок для неї. Якби вона була старшою, то зрозуміла б, що ляльку підклала я, але в її віці діти ще вірять в дива. — Але коли?.. Ти бачила їх?

— Ні, не бачила, — я похитала головою. — Мабуть, вони чекали, коли ми не будемо дивитись на ліхтарик і тільки тоді підклали подарунок.