Розділ 4

У кондитерській справі немає жодних складнощів, окрім як співпраці з податковою.

Або з пожежною інспекцією.

Або з будь-якими іншими інспекціями, які всі, як один, відмовляються розуміти, що ти просто випікаєш смачні тістечка, а не запускаєш супутники в космос.

Мені дуже пощастило, що в "Золотинки" — так називається моє підприємство, — є старша офіціантка Віра, яка вже практично виконує роль повноцінного адміністратора. Щойно дохід підросте хоча б на десяток відсотків, я витрачатиму всі вільні кошти на підвищення Віри і наймання нової офіціантки.

Саме Віра розбирається з усіма поставками, в яких регулярно змінюється вартість закупівель, коли я в цей час вигадую, як зменшити наші витрати і адекватно представити все податковій.

Сьогодні мені доводиться зустрітися з бухгалтером, який допоможе врегулювати всі процеси.

І навіть протягом ділової зустрічі я поглядаю на телефон.

Минуло два дні відтоді, як ми з донькою зіткнулися з Назаром Чужим у торговельному центрі, і він так і не дав про себе знати.

Я якраз бездумно дивлюся в екран смартфона, тільки-но закінчивши контрольний перерахунок після того, як пішла бухгалтер, і на стіл, просто поруч із телефоном, опускається чиясь рука.

Мати Божа, це Іванна, моя найкраща подруга.

— Налякала мене, — намагаюся я приховати реакцію посмішкою.

Судячи з її трохи войовничого вигляду, моя мама вже їй зателефонувала. Залишається лише зітхнути: ось же бабки-пліткарки.

Іноді в мене враження, що мене підмінили під час народження, і в моєї жвавої матері народилася насправді не менш жвава Іванна. Зрозуміло, це фактично неможливо, але вони до жаху схожі одна на одну.

Подруга докірливо дивиться на мене з-під дещо опущених сонцезахисних окулярів, а потім сідає за барну стійку, демонстративно видихнувши і поправивши ніжно-рожеву шовкову хустинку.

— Сподіваюся, ти вже зателефонувала юристу, — піднімає вона один палець догори. — Я чудово пам'ятаю, як я тобі давала потрібні контакти. Ми маємо справу з олігархом, а отже, зі справжнісіньким беззаконням.

Чесно зізнатися, я трохи побоююся Іванну.

Хоча кращої подруги не знайти у всьому білому світі.

— Іванно, — тепер я посміхаюся абсолютно щиро, — немає жодної потреби в юристі тощо. Ми просто випадково зіткнулися, він сказав, що зателефонує й... Усе давно вже скінчилося і вирішено. Ось тому я й не кинулася тобі розповідати, вибач.

— Ось-ось, — вона уважно розглядає свій моторошно майстерний канарковий манікюр, — тобто ти його вже захищаєш. Ось тому я тут! Ти завжди так! До речі, сподіваюся, ти записала номер його автівки?

І вона дістає один зі своїх мобільних телефонів, ніби я реально зараз почну диктувати всі зібрані дані.

Яких, звісно, у мене немає.

Загалом, ЦРУ, найімовірніше, і не підозрює, що втрачає такого цінного кадра, як Іванну. Найцікавіше, що Іванна — колишня модель, яка важить сорок дев'ять кілограмів і працює фешн-дизайнером.

Сяк-так виставивши із залу мою особисту "спецагентку", — яка на прощання погрожує розправитися з Чужим власноруч, якщо він образить її "надмірно добру подругу", тобто мене, — я занурююсь у справи.

Дякувати Господові, моє мавпеня швидко й охоче відповідає на повідомлення. Усе-таки переживання після її втеч нікуди не зникли.

Я вкотре кидаю погляд на заставку телефону і не одразу помічаю, що в слабко освітленому куточку невеличкого залу нашої кондитерської вже сидить новий відвідувач.

Зараз почнеться пікова година, тож Віра відлучилася на коротку перерву перед очікуваним навантаженням.

Мої легені відчуваються зовсім паперовими, коли я прямую до гостя і вже на другому кроці розумію, що незнайомець — це Чужий.

Найпростіша кепка приховує мужнє обличчя; та й одягнений він на рідкість непомітно.

Назар із тих людей, яких важко не впізнати з першого погляду, але сьогодні він видається справжнім чужинцем.

— Я не... Ти ж не дзвонив? — запинаюся я, машинально дивлячись на телефон схвильованим поглядом. — Я б точно не пропустила... Ти не дзвонив?

— Ні, — безбарвно відповідає олігарх.

Я постійно перевіряла смартфон, бо боялася упустити від нього звісточку. Чужий попередив, що прийде в кондитерську, якщо не вдасться зі мною зв'язатися, а тепер, виходить, він прийшов... навіть не зробивши спробу зателефонувати? 

— Добре, — невпевнено відповідаю я.

— Мені складно зрозуміти, чому ти так нервуєш, — вимовляє він повільно. Його напружена поза точно не розслабляє.

— Я не нервую. Я реагую на несподіванку. Ти... хочеш що-небудь? Можливо, кави?

Поки Чужий мовчки обмірковує відповідь, не зводячи з мене погляду, у кондитерську заходить група студентів, які сміються та невгамовно балакають. У зал одразу повертається старша офіціантка, але оскільки наше приміщення — невелике, то шуму стає надмірно багато.

— Напевно, буде краще, якщо ми поговоримо в іншому приміщенні, — тихо пропоную я. 

— Буде краще, — повторює він і піднімається з місця.

Я веду його в підсобку, оскільки це — єдина підходяща для усамітнення кімната.

Коли він зачиняє за нами двері, здається, що я втрачаю контроль над ситуацією зі швидкістю світла. Ми не повинні були спілкуватися так близько, і взагалі не обов'язково контактувати наживо, і я ще сподівалася, що наміри олігарха стануть яснішими до того, як ми зіткнемося віч-на-віч.

— Перед тим, як перейти до справи, я маю дізнатися: з якої причини ти вкотре обдурила мене і як так виявилося, що ти й не була заміжня?

До справи?

У мене пересихає в роті.

У нас із ним не може бути жодних справ.

— Назаре, — обережно починаю я. — Я ніколи не говорила тобі, що заміжня. Думаю, так вийшло, бо ти мене неправильно зрозумів... коли ми бачилися востаннє.

Коли ти вкотре ледь не втоптав мене в бруд.

— Цікавий момент, — навмисно сухим тоном відгукується Чужий. — Єдина людина, яка постійно стверджує, що я її якось своєрідно розумію, — це ти, Софіє.