Розділ 3

Ми спускаємося до підземної стоянки, де Чужий одразу ж підводить мене з донькою до великого джипа.

Я не стала сперечатися, коли Назар наполіг на такому розвитку подій, бо знаю, наскільки марно йому перечити. І ще з однієї причини: додаткова розмова могла б зайняти надто багато часу.

Чужий чекає, поки ми з Вікою влаштуємося на задньому сидінні, а потім проникає всередину машини з іншого боку. Тепер ми будемо сидіти поруч...

Усю свою увагу я направляю на Віку.

— Давай, котику, потрібно застебнути ремінь міцно.

Вона з бадьорим виглядом починає виконувати завдання, але щойно я перевіряю міцність ременя, Віка смикає власну шпильку і повертає голову в бік чоловіка.

— Вам теж потрібно, — доволі тихо каже вона, і я ледь стримую посмішку.

Знишка спостерігаю, як Чужий бере до рук залізну застібку найближчого ременя, але нічого не робить далі.

— Щоб бути... захищ... захищеним, — намагається Віка залишатися ввічливою, але, на жаль, заважає неможливість промовляти всі звуки чітко.

Назар Чужий похмурішає на очах, коли вона затинається, і мені треба терміново змінювати тему розмови.

— Взагалі я планувала заїхати на роботу на півгодини, тому будемо вдячні, якщо ви просто доставите нас до Приморського проспекту.

— Сьогодні неділя, — одразу ж відгукується він. — Ти з дитиною забігаєш на роботу у вихідні?

— У мене... своя справа, мій бізнес, — доводиться розповідати подробиці. — Усього лише потрібно дещо перевірити.

— Кондитерська? — різко цікавиться Назар, і я киваю, намагаючись уникати уважного погляду.

І я ще неохоче дивлюся на водія, бо і цей чоловік чує цю бесіду. Коли ми з Назаром... близько спілкувалися, мене завжди бентежила постійна присутність малознайомих людей навколо.

— Кондитерська розташована на Приморському проспекті? — продовжує розпитувати Чужий.

— Ні, — змушена знову уточнювати я. — Вона розташована... неподалік. Ми якраз прогуляємося.

Я ще не відійшла від потрясіння, що Назар пам'ятає, яку саме справу я мріяла відкрити своїми силами. До сьогоднішнього дня я припускала, що він цілком здатний і не згадати мого імені.

— Кажи адресу, під'їдемо туди, — наполегливо вимовляє він. — Можна сказати, що я радий чути про кондитерську. Хтось допоміг?

— Так, — хрипло відповідаю.

Мені допомогла мати, хоча я завжди була проти її прямого втручання. Але вона няньчилася з моїм мавпеням, коли зовсім не залишалося вільного часу, і надала 25% основного капіталу, необхідного для повноцінного запуску.

— Продиктуй адресу, — крижаним тоном наказує Чужий.

Я бачу, як водій готується вбивати нове місце призначення на планшеті. Тому й диктую адресу, щоб не створювати додаткових проблем.

Звісно, я не хотіла б, щоб олігарх знав і адресу мого проживання, і адресу кондитерської. Хоча останнє легко з'ясувати й самостійно.

— Наша кондитерська... гарна, — раптом заявляє Віка, але звучить... приглушено.

Я опускаю погляд, а зазвичай найспритніша непосида дихає мені в рукав, а блакитні оченята обережно визирають у бік чоловіка, повернутого до нас половиною корпусу.

— Не сумніваюся, — реагує він, але дивиться на мене.

— Вона ще не дуже популярна, — відгукуюся я. — Ми в процесі. Я хотіла спочатку відкрити її в тому торговому центрі, де ми зараз гуляли. Я була... здивована, що ти... перебував там. Тим паче, ти ж начебто поїхав.

— Так, ти вже згадувала своє здивування. Щоправда, не уявляв, що ти обізнана про мій від'їзд.

Від байдужого витриманого тону стає не по собі.

Як же мені спало на думку сказати подібне? Тепер усе виглядає так, ніби я спеціально цікавилася його справами. Це Іванна, моя подруга, стежить за всіма змінами в житті олігарха, серйозніше за саме ЦРУ.

— Просто чула про таке, — тихо коментую я. Відчуваю його погляд, але продовжую вперто дивитися на дорогу.

— Як бачиш, я повернувся.

Моє подальше мовчання його, мабуть, не влаштовує, тож я отримую ще одне запитання. Здається, що Чужий навіть рухається ще ближче, і від цього я завмираю.

— То де чоловік?

Найменше хочу обговорювати з ним своє життя. Я не готова ставати предметом пустої цікавості, тим паче, для Чужого. Колись ми з Вікою стали для нього непотрібними. До чого тепер ці допити?

— Софіє, — уривчасто вимовляє Назар. Коли його переповнюють емоції, то незвичайний голос поглиблюється, стає утробним.

Я перебираю пальцями тканину рукава, до якого притиснута щока мого малятка. Намагаюся тримати на обличчі посмішку, але водій надто різко рухається і я змушена злякано поглянути й на нього.

— Зупини авто, йди до Вадима, я сяду за кермо, — наказує Чужий водієві.

Усе відбувається так стрімко, що ми з Вікою ледь встигаємо поворухнутися. Чужий опиняється попереду, і тепер піднімає на мене погляд у дзеркальці.

У мене потихеньку починають здавати нерви, бо я просто виявилася не готовою до нашого контакту.

Колись я відчувала себе закоханою в Чужого настільки сильно, що здавалося я не зумію без нього дихати. І дізнавшись про вагітність, не могла уявити щось щасливіше. Незважаючи на те, що здогадувалася: Назар Чужий вже точно радіти не стане.

Але зберігала надію до останнього...

Надію довелося вбити, а народження Вікторії — все одно стало щастям.

— Тепер ще раз, — більш приглушено каже, а потім знову піднімає голос: — А чоловік де?

— Чччоловік, — повторює Віка і повертає голову. — Мамусю, у тебе є чоловік?

— Де він? — запитує Назар, явно звертаючись до Віки. Машина тепер зовсім сповільнюється.

— Чоловіка немає, — майже скоромовкою каже доня.

— Це правда, — впевненим тоном відповідаю я. — Я незаміжня. Будь ласка, зупини біля того кіоску. Там начебто можна ставити машину.

Натомість Чужий гальмує біля паркану, а потім завертає до сусіднього двору, підганяючи джип до тіні. Поруч із машиною моментально прилаштовуються інші джипи.