Розділ 1

Ми з донькою тепер частенько заглядаємо в торговий центр "Коло" неподалік від нашого будинку, оскільки там з'явилися атракціони.

Віка — справжнісінька дзиґа, і не пробачить мені, якщо ми будемо ігнорувати гірки хоча б тиждень.

Які б зачіски не вигадувала для неї бабуся, її рудувато-каштанове волосся все одно виявляється сплутаним.

Віка, як невгамовна і невичерпна енергетична куля, завжди перебуває в пошуку пригод для своїх жвавих ніжок.

Але іноді вона різко зупиняється і зосереджено розглядає навколишнє оточення — насуплено-серйозним поглядом — і тоді моє серце неминуче стискається.

Вона так схожа на нього в ці моменти.

Неймовірно зосереджена і впевнена в собі, ніби вона зовсім і не п'ятирічне дівчисько.

— Усе-таки ці пристрої небезззпечні, — тягне Віка серйозним тоном. Мені залишається лише тишком-нишком посміхатися, оскільки "пристроями" атракціони іменує тільки наша бабуся.

— Так точно, мила, — відгукуюся я і злегка стискаю теплу долоньку. — Тому ти пообіцяла бути обережною, пам'ятаєш?

Вона злегка кривиться, висловлюючи невдоволення від спогаду про власну обіцянку. І тягне мене до яскраво-зеленого входу залу з ігровою зоною.

Зазвичай я знаходжу хитрощі, щоб уникнути прямої участі в близькому знайомстві з атракціонами. Набагато безпечніше спостерігати з боку, щоб контролювати ситуацію.

Але сьогодні пустунка примудряється вмовити мене навіть залізти на бузкового єдинорога. Ми ледь стримуємо сміх, коли залишаємо карусель позаду.

— Тільки позавчора встановили, — рекламує усміхнений працівник залу новий атракціон: червоний, крутий і доволі небезпечний.

— Мо-ло-дці, — схвально плескає в долоні Віка.

Посміюються навіть працівники біля інших атракціонів і деякі батьки неподалік. Віка ще оцінювально розглядає ворота зі штучною зеленню біля входу на гірки.

Новий "пристрій" зовсім мене не надихає. Ні, занадто ризиковано. Взагалі незрозуміло як він влаштований.

Віка благає дозволити їй зайняти найвищу позицію. Але я непохитна: повідомляю працівнику залу, що донька піде до найнижчого рівня.

— Добре, — фиркає негідниця, а потім повільно посміхається: — Я знаю, що ти не спеціально, мамусю. Просто так треба. — Але потім Віка смикає мене за сукню і шепоче: — А це ж не тато, точно?

Худорлявий працівник залу зі сміливою стрижкою і сережкою в правому вусі — точно не чоловік, який колись розтоптав моє серце. Я нахиляю голову вправо, щоб приховати справжню реакцію.

— Звісно, ні, котику, — впевнено посміхаюся я. — Ми ж говорили про це, і я знаю, Вікторіє, що ти прекрасно пам'ятаєш цю бесіду.

Але вона навіть не піднімає на мене погляд, а обстежує очима заповнений людьми зал, що оточує нас.

Я стежу за кожним її рухом, коли нижній майданчик барвистого атракціону починає вібрувати та ледь-ледь підніматися. Віка демонструє мені свої долоньки, забруднені блискітками від іграшкового ласо, що їй видали перед запуском "пристрою".

Платформа рухається праворуч, тому я, як і кілька батьків, міняю місце розташування, щоб продовжити спостереження за своїм чадом.

Але коли "пристрій" завершує третє коло, до мене підходить дівчина-промоутер із запрошенням до нового залу на п'ятому поверсі. Я відволікаюся лише на півхвилини, а робота атракціону до цього часу виявляється закінченою.

Діти та дорослі вивалюються з платформи, заповнюючи всі три виходи.

А місце моєї Віки вже... пустує.

Кидаюся до виїмок біля крихітних воріт, сподіваючись побачити її рудувато-каштанові завитки і темно-синю шовкову шпильку.

Мабуть, я вигукую її ім'я, бо до пошуків долучаються інші працівники залу.

— Куди ж вона вийшла? Як вона зістрибнула з місця так швидко? — гаркаю я, а серце за грудиною гупає як несамовите.

— Вона, напевно, ховається, — припускає один із батьків, який допомагає з пошуками.

Я намагаюся залишатися ввічливою і розмовляти з оточуючими адекватно. Але ось заспокоювати тремтячі руки — марно.

Моя мавпеня не ховається, ні.

Вона втекла, щоб я її знайшла. Це повторюється вже втретє, і саме з цієї причини я намагалася не відводити від неї погляду ні на мить.

Віка має бути десь неподалік. Вона — тямуща й обережна дівчинка, яка точно уникатиме небезпеки, то чому ж вона тікає?

— Будь ласка, подзвоніть мені, якщо вона тут з'явиться, — диктую я номер телефону працівникові залу і зриваюся з місця, щоб почати пошуки в яскраво освітленому холі торгового центру.

Якщо не побачу її за кілька хвилин, то вимагатиму, щоб адміністрація запустила голосове оголошення по динаміках.

У холі люди розосереджені нерівномірно, і це спрощує пошуки. Я намагаюся заглядати і у відчинені двері торговельних площ по обидва боки.

І щойно на мене навалюється паніка, я чую її поклик.

Спочатку я бачу групу кремезних масивних чоловіків: усі вони розгорнуті корпусом у різні боки, немов кожен відповідає за моніторинг певної ділянки...

"Це ж охоронці", формується в моїй голові страхітлива думка.

Чоловіки в сірому і темно-зеленому одязі — це професійні охоронці, які не мають стосунку до вартових торгового центру.

— Мамо-мамо! — радісно кричить вона і нібито закликає мене рукою.

Але мене закликати немає потреби, я й так лечу стрімголов у... їхній бік.

Вбираю поглядом її м'яке й усміхнене обличчя, а потім піднімаю голову, коли залишається всього лише три кроки.

Просто поруч із моєю донькою стоїть він.

Назар Чужий, напружений і похмурий, та настільки високий, що виділяється навіть серед групи бойових захисників.

І він дивиться на мене застиглим уважним поглядом льодисто-блакитних очей, а потім стає ще ближче до моєї доньки.

----

----

Шановні читачі, сподіваюся вам сподобається ця історія! Не забувайте додавати в бібліотеку і ставити вподобайки, якщо чекаєте на продовження