Розділ 2. Габріель

Вже зранку Габріель знав, що клієнт в поганому настрої.

Листи, надіслані о сьомій ранку, уточнення щодо тривалості презентації й повідомлення від СЕО: «чи не треба буде залучити більше людей?» були доволі прозорими натяками, що ця зустріч може бути важкою.

Габріель сидів за столом в переговорній у центральному амстердамському офісі, пив вже другу каву й переглядав документи.

Олександра Новак завантажила фінальну версію вночі, о першій сорок сім.

“Сподіваюсь, вона гарно її пропрацювала. Чому Томас наполягав, щоб вона вела презентацію?”, - Габріель задумливо відкинувся на стілець.

Він майже не працював із дизайнерами напряму. Усі питання проходили через Томаса - керівника команди дизайну й одного з небагатьох людей у міжнародній корпорації “Веллі”, з якими він дружив поза роботою. 

Олександру Габріель знав переважно за повідомленнями в чаті й кількома проєктами, де бачив її роботи. Вони були сильними. Значно сильнішими, ніж він очікував від людини, якій лише двадцять чотири. 

На жаль, сама Олександра, судячи з листування, відносилась до дипломатії як до переоціненого явища.  

Тож важлива презентація за її участі не додавала йому спокою.  

Комп’ютер блимнув черговим повідомленням.

Томас Андерс:

Тебе знову загубили в корпоративній розсилці. Шукали Матео Ортегу, а в системі у нас Габріель.

Або зміни імейл, або почни нарешті відгукуватися на перше ім’я. Хто з нас менеджер по комунікаціям?!

Габріель Матео Ортега поставив на повідомлення реакцію середнього пальця.

Ім’я Габріель він не любив ще з дитинства, тому поза документами давно був просто Матео. Але корпоративна система вперто підтягувала лише перше ім’я з документів, тож у пошті, календарі й робочих чатах він залишався Габріелем Ортегою. 

Матео позіхнув і відкрив список учасників зустрічі.

Томас, Інесса і Мія вже були онлайн. Як і один з менеджерів клієнта. Олександри ще не було.

Він кинув погляд на годинник. Вісім сорок дев’ять. “Цілком нормально. Ще є час. Вона ж відреагувала зранку на повідомлення”, - тупав ногою під столом Матео.

Він закрив список.

Через тридцять секунд відкрив знову.

Олександри ще не було. Зате додався СЕО клієнта.

 - Все буде добре, - сказав він уголос. 

 - Розмовляєш сам з собою? Це поганий знак, друже, - почув він за спиною голос Томаса.

Матео важко зітхнув.

Томас сів поруч, швидко оглянув переговорну кімнату і повернувся до нього. 

- Тебе чого так перекосило? 

- Де Олександра?, - голос Матео був незадоволений.

Томас закотив очі і видихнув.
- Ще десять хвилин. Вона буде. Не всі такі звихнуті, як ти.

Матео не відповів.

До початку ще було достатньо часу. Для будь-якої нормальної людини. Але Габріель не міг собі дозволити прийти пізніше, ніж за двадцять хвилин. Інакше в нього виникало відчуття, що він запізнюється. Це дратувало найбільше. Його самого в першу чергу.

Томас поруч мовчки налаштовував камеру, аби їх двох було видно.

Потай від друга, щоб той не називав його параноїком, Матео написав повідомлення Олександрі. Воно позначилось як прочитане, але відповіді не було.  

Матео прикусив щоку. Зазвичай, попри свій перфекціонізм, до чужих запізнень він ставився спокійніше.  

Але сьогодні була важлива презентація. Якщо клієнт буде задоволений, у нього з’явиться реальний шанс отримати новий великий проєкт. Для того, хто ще кілька років тому був на молодшій позиції, це було серйозним кроком. Йому ще не було тридцяти, а він уже вів серйозних клієнтів. 

Щоб чимось зайняти себе за кілька хвилин до зустрічі, Матео роздивлявся аватарки списка учасників. Томас - стандартні ініціали ТА. Інесс - з красивим портретом, явно з професійної фотосесії. Олександра - розмита фігура на фоні океану. “Треба самому вже змінити аватарку. На ній ще коротке волосся”, - промайнуло у нього в голові.На старому фото він виглядав майже зразковим корпоративним працівником: коротка стрижка, чисто виголене обличчя, біла сорочка. Зараз темне хвилясте волосся сягало плечей. На роботі Матео зазвичай зачісував його назад, роблячи хвіст. 

Томас поруч вилаявся.

- Більше не буду вести з тобою зустрічі з однієї камери. Ти вище мене. Ми або обріжемо тобі голову, або віддаляемо камеру. Але так нас буде трохи гірше видно.

Не встиг Матео відповісти, двері відчинилися. На порозі стояв директор офісу.

- Вітаю, Габріеле, Томасе, - він важко опустився на стілець, - все готово?

- Так, ви якраз вчасно, чекаємо останні хвилини - Матео змусив себе посміхнутися.

О восьмій п’ятдесят вісім Олександра нарешті підключилася.

Без камери.