Глава 12. Переоцінка цінностей

Цю ніч я не могла спати, постійно думаючи над усім, що сталося зі мною нещодавно. Коли я встигла стати такою егоїсткою, що була ладна розтоптати честь свого роду, аби здобути волю? Не знаю... Я опинилася в пастці і отримала лише два варіанти розвитку подій: змиритися або боротися. Я обрала боротьбу... Тепер же, оглянувшись назад, хотіла провалитися крізь землю. Все було даремно... Втеча, дивні вбрання, спроби показати себе неосвіченою дурепою... Імператриця постраждала через мене, але я не наблизилася до мети... Радше віддалилася від неї. Я стільки не бачила з родиною, і це теж моя вина. Усе, що я робила досі, не дало мені жодної користі. Лише нашкодило. Мені... Моїм рідним... Ентоні... Всім... Я вирішила здатися, але розбите серце не заспокоїти. Я почувалася вкрай нещасною... І не уявляла, що тепер робити і як знайти себе.

На світанку прийшла Уна й повідомила, що нам час збиратися.

— Куди? — спитала я, здивовано глянувши на дівчину.

— Я не знаю, Ваша Світлосте. Його Високість наказав покласти у ваш багаж костюми для їзди верхом та зручний практичний одяг, — повідомила дівчина. Оце так новина!

— Що він задумав? — прошепотіла радше до себе і встала з ліжка, на якому не зімкнула очей за всю ніч.

— Чи можна мені дати Вашій Світлості маленьку пораду? — трохи боязно спитала камеристка, розчісуючи мені волосся й укладаючи його в високу зачіску.

— Давай, — всміхнулася я. Якщо мені розум не завадив дослухатися до порад Адріани, то вже власну служницю точно можна послухати. Вона хоч не порадить чогось на зло.

— Будьте самою собою. Не треба грати роль, Ваша Світлосте. Наш принц — просто мрія, і якщо ви познайомитеся ближче... Повірте, він милосердний, справедливий, добрий...

Що ж, я не мала нагоди не помітити. Будь-хто інший вже розірвав би мене на місці Ентоні. Навіть Даріан примудрився погрожувати, хоча це фактично йому на руку. А мій наречений все ще терпить. З щирого серця шкода його. Адже він заслуговує на щастя! Та чи зможе моє серце зігрівати, якщо воно розбите? Чи можу я зробити когось щасливим, якщо я навіть не знаю, хто я тепер?

Хто я? Куди мені прагнути?

Я — Астрід Ванесса Ормзкольт, наречена принца Ентоні та майбутня принцеса всієї імперії?

Чи я — Ася, донька людей, що любили волю і боролися за неї?

Якою мені бути? Простою чи величною? Змиритися і перетерпіти чи набратися сил і продовжувати боротьбу? Але я не хочу шкодити комусь... Ні Ентоні, ні Катаріні, ні Селіні або іншим... Я хочу просто бути на своєму місці! А де моє місце?

Здається, я остаточно розгубилася. Все те, що я знала в дитинстві, чим захоплювалася в біографії батьків, повторити видалося важко... Так хто ж я?

— Сподіваюся, я не засмутила мою міледі? Пробачте, будь ласка, мені! Я не хотіла, присягаюся! — зрозуміла мою мовчанку по-своєму вірна служниця. Тепло їй усміхнулася.

— Уно, хто я? — спитала стиха, остаточно шокуючи дівчину.

— Що ви маєте на увазі?

— Я зовсім розгублена, — поділилася з нею. — Звісно, ти маєш рацію. Наш принц чудовий, але чи гідна я його? Після всього, що накоїла? І чи зможу я перебороти себе й стати йому гідною дружиною? Розумієш, я не відчуваю себе імператрицею або принцесою... Завжди боялася примусу... Я хочу кохання, а не прив'язаності...

Від такої несподіваної відвертості Уна шоковано завмерла, округливши свої великі прекрасні очі. Потім присіла в моїх ногах і, важко зітхнувши, відповіла, обережно зважуючи кожне слово:

— Я не знаю, Ваша Світлосте... Я — просто служниця, рабиня, якщо бажаєте. Але чула десь, що не буває величі без сумнівів. Той, хто самовпевнений, позбавлений шансу стати по-справжньому великим. Я прочитала якось у мудрій книзі, що ми знаходимо свій справжній шлях тоді, коли визнаємо, що загубилися. Можливо, це ваш шанс знайти своє істинне призначення?

— Та ти філософ, — усміхнулася я. Дивно, але після цих слів на душі стало хоч крапельку світліше. — Ти не рабиня. Ти — моя подруга. Якщо мені судилося залишитися птахою в золотій клітці палацу, отже, я хотіла б мати поруч таку вірну людину.

— Це честь для мене, — прощебетала дівчина, а за тим, продовживши створювати мій образ на сьогодні, промовила: — Просто поговоріть з принцом від душі. І ви помітите, наскільки все зміниться...

Що ж, може вона й має рацію... Коли поверх коричневої сукні, одягнула накидку, а високу зачіску прикрасили перлинки, я в компанії Уни та двох лакеїв, що несли скриню з моїми речами, вийшла на вулицю. Ентоні чекав на мене біля карети, про щось розмовляючи зі своїм близнюком. Сьогодні вони були в різному одязі, може тому я безпомилково впізнала свого нареченого. Від нього линуло тепло, навіть коли він злився. Дар же здавався грізним. Я б не змогла розслабитися в його присутності.

— Астрід, ти прекрасна, — усміхнувся мій кронпринц, а його брат сухо кивнув у відповідь на мій кніксен.

— Дякую, Ваша Високосте, — промовила м'яко. — Куди ми їдемо?

— Ох, люба, співчуваю, — зітхнув раптом Даріан.

— Про що ви, мілорде? — моє серце пропустило удар.

— Мій брат вирішив згодувати тебе ведмедям. Я ж попереджав... Дуже сумно, — відповів той зі скорботним виразом обличчя.

— Що? — пролепетала спантеличено. Ентоні нахмурився.

— Не слухай його! Наш принц часом любить відбирати хліб у придворних блазнів, не розуміючи, що його жарти несмішні! — хмикнув блакитноокий і подав мені руку: — Прошу, міледі.

Чесно кажучи, я таки злякалася, а тому під насмішкуватий погляд спадкоємця, подавала своєму нареченому тремтячу руку і не поспішала сідати в карету. Якось моторошно було...

Ентоні присів на лавочку навпроти мене і зачинив дверцята, давши знак кучеру, що можна їхати.

— Про що казав принц Даріан? — стиха спитала я, напружившись.

— Злякалася? — усміхнувся юнак.

— Трохи... Я не в смаку ведмедів, — нервово зім'явши хустинку в руках, пролепетала. Знаю, по-дитячому трохи, але я в пансіонаті чула стільки історій про те, як ці хижаки нападають на людей, що бути спокійною неможливо. В наших лісах хто лише не водиться! І це зовсім не жарти й не страшні історії перед сном, щоб боятися. Та що там казати? Кузен мого батька пізнав смерть від клишоногого п’ять років тому! Це було дуже невдале полювання...