Глава 9. Скандал при дворі

Якщо хтось чекав і сподівався, що зараз я мала розтопитися, мов шоколад на сонцю, то вимушена засмутити. Цього не сталося, як мінімум тому, що мене цілували без мого бажання і моєї згоди. Як максимум — я кохала іншого чоловіка. Того, заради кого мріяла знайти вихід з цієї золотої клітки.

Відстрибнувши від принца, я зопалу дала йому ляпаса, а лише потім усвідомила, яку величезну помилку зробила. Річ у тім, що бити спадкоємця престолу — не найкраща ідея. Його погляд змінився. Очі стали темними, мов грозове небо, а вуста стулилися в тонку нитку. Вуста з відбитком зеленої помади...

Це було фіаско.

Я хотіла довести йому, що пари з нас не вийде, але не думала, що мені остаточно знесе дах і я завдам образу принцу. Це могло обійтися мені дорого. Чомусь зараз я це розуміла, а тоді, коли творила таке — ні.

— Випускаєш кігтики? Їх можна обрізати, — схопившись долонею за щоку (можна подумати, ніби вона боліла!), мовив чоловік, витріщившись на мене, наче вперше побачив. — Ти — моя наречена, моя жінка! Починай бачити мене своїм єдиним чоловіком і господарем, тому що зовсім скоро так і буде!

— Ще не скоро... до весілля далеко, — промимрила я, злякавшись таких суворих слів.

— Не обов'язково! Ти вже моя і якщо ти все ще маєш надії щодо іншого, це легко можна виправити. Я — молодий чоловік зі своїми потребами. А ти — моя жінка, майбутня дружина. Ніщо не стримує мене зробити тебе своєю на справі, скажімо, вже сьогодні... — лукаво всміхнувшись, заявив він.

— Ти не можеш! — вигукнула я, лише зараз по-справжньому усвідомивши, в якій багнюці опинилася.

— А ти перевір... Розізлиш мене ще більше і побачиш, чим це до тебе обернеться...

Відповідати я не стала. Просто різко повернулась і кинулася тікати. Далі з балу. Далі з двору. Далі з палацу. Далі від чудовиська!

Так, я прекрасно розуміла, що на воротах мене не відпустять. До воріт я й не йшла... Я в принципі не знала, куди мчала, маневруючи поміж придворними. Ненароком зіштовхнулася з лакеєм, що ніс на срібній таці кубки з вином. У нещасного не було шансів вберегти свою ношу, що від «знайомства» зі мною перекинулася на леді, яка стояла поруч. По крику бідолашної впізнала свою нову знайому Даніелу. В образі лебідки вона була розкішною доти, доки по моїй вині її не облили вином.

— Винна лише я! Не карайте лакея, я поверну вам сукню, — прошепотіла їй, обкрутившись навколо дівчини і одразу ж налетівши на поважну жінку в вишуканім коричневім платті. Як примудрилася збити їй маску, не уявляю, але коли натовпом пролетів дружній «ох», а оркестр навіть припинив грати веселу мелодію, я підняла погляд і узріла перед собою дещо спантеличене прекрасне обличчя імператриці. То я таки впізнала її тоді... А тепер розсекретила... Прокляття! Ну, все, добігалася...

На моїй міміці зобразилося таке глибоке каяття, що Катаріна Лестер підморгнула мені і весело розсміялася. Вслід за нею награно всміхнулася Даніела, а за мить вибухнув сміхом увесь народ.

Я ж, зрозумівши, що мене ніхто не тримає, вирішила продовжити свою безславну місію і просто втекти. Такої ганьби я ще ніколи не зазнавала.

Коли за моєю спиною сміх ставав усе тихішим, а музика губилася між деревами, я зрозуміла, що палац уже давно позаду. Сльози котилися по моїх щоках, які палали від сорому. Я помилялася, коли вважала фіаско моє колишнє становище. Справжнє фіаско — це завершення цього балу. Не знаю, про що там мріяла і що планувала Адріана, але тепер вона точно буде єдиною улюбленою невісткою імператриці. Я ж так і залишуся тим ходячим непорозумінням, яке поставило свою правительку в незручну ситуацію. Ой, жах!

Не впевнена, що я все ще знаходилася на території палацу, але, судячи з того, що через мур не перелазила, то так і є. Оминувши велетенську конюшню та якісь господарські будівлі (може то хатинки слуг? Вночі не роздивитися), я бігла далі, куди дивилися очі. Доти, доки банально не вперлася в стіну.

Стіну, оплетену ліанами, надійно заховану від людського ока. Зараз подумалося, що по ліанах буде легко лізти догори. А якщо я переберуся через стіну, буду на волі. І хоч я все ще не уявляла, що робитиму потім, залишатися тут більше просто не могла.

— В тебе все вийде, Астрід, — прошепотіла я, вчепившись за природне мотуззя і обережно поклавши ногу на камінця, що трохи випирав із муру. Чи то ця стіна була дивною, чи може так на мене діяв пережитий стрес, але з горем пополам я не лише вилізла на гору, але й спустилася вниз. Щоправда, зі спуском виникли проблеми. Нога заплуталася в ліанах і застрягла. Намагаючись виплутати її, я забула триматися руками і добряче гепнула на траву спиною. Здається, я чула, як щось хруснуло, а в кісточці спалахнув шалений біль. Проклинаючи всіх на світі, піднялася настільки, щоб розплутати бідолашну свою ніженьку, яка розпухала на очах, і лише тоді оглянулася.

Місячне сяйво омивало досить велику поляну, вкриту м'якою травицею. Неподалік зорі купалися в озері, створеному водою з невеликого, але надзвичайно гарного водоспаду, за яким зараз я могла угледіти лише крону дерев. Виходу я не бачила. Лише стіни, укриті ліанами. Лише дерева, мов природні охоронці цього райського місця.

Хотіла добратися до озера, але різкий біль в нозі красномовно повідомив, що це я дарма. Кульгала, напевно, з пів години, плачучи вже просто вголос. Ну чому... чому я не послухала маму й не залишилася вдома? Хотіла подякувати дідусю й підтримати хвору бабусю! Хто б тепер мене підтримав? Бо, здається, бабуся має всі шанси мене пережити...

Впавши на березі, я, схлипуючи потягнулася до води. Холодна, певно, що джерельна... Це добре... Це чудово... Нога ж просто палала, ніби опинилася в багатті. Обережно стала черпати воду долоньками й мити постраждала кінцівку, щоб хоч трохи зменшити набряк. Все буде добре, Астрід... Мусить бути добре...

Оглянувшись ще раз, втомлено спустилася на траву, шукаючи в ній прихисток. Останнім часом я пережила занадто багато... Мені просто потрібен спокій...