Глава 7. Кара

Астрід Ванесса Ормзкольт

— Ні! Ні, прошу вас! Благаю, зупиніться! — я могла лише кричати, плакати і нервово тремтіти в дужих руках охоронців, спостерігаючи за цією спробою вбивства мого коханого цим тираном! Так, Річард зробив велику дурість, кинувши принцу виклик, але той прийняв його з таким задоволенням, що лише за це його дурну довбешку слід було добряче стукнути каменем. Я не сумнівалася у вправності та спритності спадкоємця. На те він і син короля, на те в них з Даріаном і були запеклі поєдинки, щоб кожен зміг відточити своє вміння до ідеальності. Цей суперник був не по зубах Марлоу. Але ж він йшов на все заради мене! Ризикував своїм життям заради мене! І зараз на моїх очах був готовим загинути... Ні, лише не це!

Принц перемагав... Не зважаючи на всю вправність свого сміливого суперника і те, що здолав важкий і довгий шлях верхи й очевидно втомився, він все одно був сильнішим. Один його удар був таким, що ледь не кидав Річарда, але той відчайдушно боровся на межі своїх можливостей.

Проте очікувано цього не вистачило.

Нічого страшнішого я ще не бачила в житті, як картина цього дня. Мій коханий лежав на траві беззбройний, а над ним, подібно скелі, нависав принц, кінчиком леза меча торкаючись грудей. Переможець був готовим поставити фінальну крапку в цьому рандеву. Помститися. Обірвати життя чоловіка, хто посмів забажати ту, кого Ентоні вже вважав своєю. І Річард приймав свою поразку, готуючись прощатися зі світом. Та я не була готова відпускати його...

Не знаю, де я взяла сили, щоб вирватися з рук гіганта-охоронця. Певно, мною просто керував страх, адже здалося, що принц насправді збирався вбити мого нареченого. Загалом так воно й було... Прилетівши до нього, я з риданнями впала спадкоємцю в ноги, вчепившись у його чобіт руками, та, старанно змушуючи себе вимовити хоч кілька слів чітко попри ридання, вигукнула:

— Благаю тебе, Ентоні, помилуй його! Я зроблю все, що скажеш, піду з тобою і більше не посмію тікати, лише благаю: помилуй! Прошу, тебе! Майбутній король повинен бути милостивим, ти вже покарав його, збережи життя, молю! Я все зроблю, чуєш?

В якусь мить мені здалося, що він, не зважаючи на мої благання, таки вдарить мечем юнака, і тоді я скрикнула з ще гіршим плачем. Але я помилилася. Він не збирався більше бити. Просто так різко забирав свого меча від віконта, що злякав мене. Втім, зараз я боялася найменшого подиху вітерцю.

Ентоні відійшов від нас, а я впала на Річарда, поливаючи його сльозами. Відчула, як юнак стиснув мою руку, але тієї ж миті випустив під похмурим поглядом спадкоємця:

— Я можу ще передумати і завершити те, що розпочав, — суворо попередив мене, змушуючи відірватися від того, що був милим моєму серцю.

— А ти знай: я переміг в чесному поєдинку. Якщо ти з'явишся ще хоч раз на горизонті моєї нареченої, ми повернемося до цієї теми і цього разу точно поставимо крапку. Зникни з нашого життя, якщо тобі твоє дороге, — процідив цей ненависний недокороль. — Астрід, в карету!

І я, точно рабиня, опустивши голову й розмащуючи сльози по щоках, попленталась до карети, в якій мала надію хоча б побути однією і вдосталь оплакати свою долю. Та де там! Тирано-жених вирішив скласти мені компанію. Зайнявши диванчик навпроти, уп'явся в мене суворим поглядом і мовчав. А я продовжувала ридати, але вже безмовно, стараючись не схлипувати, щоб не гнівити його ще більше. Я вже не боялася за себе. Але життя Річарда все ще було в небезпеці.

Та не гнівити не виходило.

— Припини рюмсати! Бачать небеса, я хотів по-хорошому. Твій дід обдурив мене, змусив грати у свою гру, в результаті ми обоє стали жертвами його амбіцій. Але я старався бути добрим з тобою, йшов на поступки та компроміси, давав час звикнути до себе і ситуації, відкривав перед тобою душу, чого раніше ніколи не робив. І жорстоко попікся! Мені здавалося, ти — ніжна ромашка, яку я матиму за честь оберігати, носити біля свого серця все життя. Ромашка ж виявилася колючим будяком! Дякуй небесам, що ти не встигла покинути територію нашого королівства... На що ти сподівалася взагалі? Що я залишу цю зраду? Король Емрії обрав би родича свого васала чи міждержавний мир, як думаєш? Під час Золотого турніру ти ледь не розв'язала війни між імперіями, Астрід! Так що не смій рюмсати і ще більше дратувати мене! — він не кричав на мене. Він говорив холодно і грізно, але не кричав. Він дивився вже не тим ніжним зацікавленим поглядом, як раніше. Дивився, наче наскрізь... Немов би я була лише прозорою примарою. Я чесно старалася припинити плакати, але його слова творили справжній буревій на моїй душі. Тож замість спокою, що від мене вимагали, отримали ще сильніший дощ зі сліз. І це ще більше роздратувало Ентоні. Певно, він не звик, щоб його накази ігнорували.

— Тепер я поганий, так? Що ж, коли хочеш, щоб я був поганим, так і буде. Ти не оцінила мого гарного ставлення, тепер пожинай плоди. Більше не буду шкодувати тебе і розуміти, поки не переконаюся, що ти усвідомила свою помилку і не до кінця безнадійна. При дворі не будуть знати про твою втечу. Я скажу, що возив тебе додому, щоб ти попрощалася з твоєю нянькою, яка померла. Таку інформацію не перевірятимуть. І ти дотримуватимешся цієї легенди. Знай, що твоя наступна помилка може обійтися тобі дуже дорого... — мить подумавши, він суворо звів брови й прострелив мене поглядом: — Ти ще й підставила свою матір. Саме вона допомогла тобі втекти. Як же мені вчинити з віконтесою-зрадницею?

Ось зараз мені плакати дійсно перехотілося, бо шок перетворив мене в кам'яну подобу статуї з широко відкритими очима.

— Ні... Ти ж не можеш стратити мою маму... Вона ні в чому не винна, це все я. Мене покарай! — напевно, йому подобалося спостерігати за моїм страхом, тому що тінь усмішки лягла на його вуста, але одразу на них і зникла.

— Я не можу стратити твою маму, я можу стратити віконта Марлоу. А віконтеса може переїхати до темниці. Їх доля залежить від твоєї майбутньої поведінки. Спробуєш ще раз утекти або зв'язатися з Марлоу, і я зроблю свій хід. Зрозуміла?