Глава 4. Медовий пундик

— Ваша Світлосте, прошу, — вклонившись, мовив вартовий при покоях принца і відчинив переді мною двері. Подумки побажавши собі успіху, підняла поділ сукні, щоб не наступити на нього, й впевнено ступила в вітальню. Не одразу помітила красеня-юнака, що у своєму коричневому камзолі майже злився зі шкіряним кріслом біля особистої бібліотеки, яка вражала кількістю стелажів і книг. Певно, чоловік любитель читати, бо й зараз у його руках була книга, яку він одразу відклав, узрівши мене. Привітно всміхнувся і встав на ноги, простягнувши до мене руку. Припинивши розглядатися, виконала кніксен і вклала пальчики в долоню юнака, щоб він поцілував їх. От вже ці придворні правила... Ніколи, мабуть, не звикну.

— Астрід, ти хотіла бачити мене. Яка приємна несподіванка. В тебе все добре? — ну, сама галантність! Не чоловік, а мрія!

— Я б хотіла поговорити з вами, — набравшись сміливості, мовила я.

— Добре. Присядьмо на диван, — як виявилося в іншій частині вітальні дійсно знайшовся великий диван, декілька крісел, маленький столик між ними й величезне фортепіано. Загалом кімната мені надзвичайно сподобалася. Велика й світла, виконана в відтінках слонової кістки і золота, була досить простою і в мінімалізмі, без зайвого пафосу.

Ентоні допоміг присісти мені, зайняв місце поруч і уважно поглянув в мої очі, немов гіпнотизуючи.

— Я уважно слухаю.

— Ви обрали мене... — прошепотіла я, розуміючи, що втрачаю впевненість. Ні, я все ще хочу до Річарда й додому, але коли перед вами ось так сидить принц, трохи втрачається здатність мислити тверезо. Що я взагалі мала йому сказати? Промова, яку я продумала до деталі, вивітрилася з пам'яті. — Для мене це величезна честь. Не передати, як ощасливили ви мою сім'ю...

— Лише їх? — усміхнувшись, мовив чоловік. Гарне питаннячко.

— І мене, звісно, теж, але...

— Але? — знову перепитав він. Ну що за манера? Я й так зібратися з думками не можу, що так прекрасно помітно збоку.

— Але я вже була зарученою... З віконтом Річардом Марлоу. Тому при всьому бажанні і безмежній повазі до вас, зрозумійте, я ж не можу бути зрадницею. Впевнена, ви не бажали б побратися з жінкою, яка легко проміняла свого коханого на владу й багатство...

Не знаю, що смішного я сказала, але Ентоні всміхнувся. Потім же навпаки нахмурився. Важко зітхнув і, глянувши на мене, серйозно спитав:

— Герцог Росс не попереджав тебе, так?

— Про що? — здивувалася я.

— Твою кандидатуру на роль моєї дружини запропонував він. І я, обдумавши всі «за» і «проти» вирішив, що ти — та, хто мені потрібна. Вчора на балу я був вражений твоєю вродою, а сьогодні ти полонила мене чесністю і правдивістю. Мені дійсно потрібна та жінка, що буде завжди говорили лише правду, коли ми наодинці. Та, що не закриє очі на мої помилки, а допоможе знайти вірний шлях. Я відчуваю, що ти саме така... Астрід, я співчуваю щодо нареченого. Мені ніхто про це не сказав, інакше б я не посмів. Та й ти мала змогу сказати про це ще тоді, коли я зустрів тебе на сходах. Чому ти пішла зі мною до імператора просити благословення?

Це дуже гарне питання...

— Я не знала... Не думала... Я ніколи не була на таких заходах, думала, що це так має бути... — белькотіла, ховаючи очі. А потім навпаки пильно глянула на юнака, чекаючи дива. Він всміхнувся вкотре.

— Тебе не підготували навмисно, щоб їх планам ніщо не завадило.

— Але ж тепер, коли ви все знаєте, ви відпустите мене? — осяялася надією і зловила себе на думці, що принц Ентоні викликає довіру і здається досить добрим. Якщо ще й відпустить мене, з щирого серця вболіватиму за нього на Золотому турнірі.

— А тепер пізно, Астрід... Мені шкода, але нас благословив імператор прилюдно. Якщо ти відмовиш мені після заручин, завдасиш образу всьому імператорському роду. Я б міг увійти в ситуацію та пробачити, але Його Величність не подарує такого. Твоя родина може постраждати. Якщо ж я сам розірву заручини й відпущу, постраждає твоя честь, ти і твоя сім'я будете знеславленими й зганьбленими. Зараз ти може й не бачиш у цьому великого горя, але все куди гірше, ніж тобі здається. При дворі твоїм рідним не будуть раді, герцог Росс не стане підтримувати мене на Золотому турнірі, таким чином ми обоє втратимо. Мені шкода... Будь розважливою, Астрід. Довірся Усевишньому! Йому видніше, де нам краще бути, а чого робити не слід. Можливо, скоро ти зрозумієш, що твоє місце тут, поруч зі мною.

— Але ж я нічого не знаю про життя при дворі! Зганьблю вас! — здається, я була в розпачі і паніці.

— Цього не станеться. Тобі допоможуть вірні слуги, яких я до тебе прикріпив. І ти завжди можеш звернутися до мене за порадою чи допомогою. А зараз, пробач, але я змушений йти...

Сумніватися не доводилося в тому, що останнє слово було за ним. Сказав, що має йти — пішов. Сказав, що не відпустить, отже... Прокляття ж яке! Отже, мій улюблений дідусь про все знав і навіть більше — сам усе організував? Прекрасно! Скільки ще я буду розчаровуватися в цьому вищому світі? Значить, змиритися? Прийняти? Заспокоїтися? Дозволити собі стати пішаком у грі великих світу цього? З моєю мамою не вийшло, то ви вирішили збагатитися завдяки мені? Ну ні! Я повернуся додому чого б мені це не вартувало і відішлю в Ернестайн усі подарунки, що отримувала на Дні народження від любих родичів. І нехай їх зневажають при дворі, бо ті, хто торгує донькою і внучкою, не заслуговують на повагу!

Що ж робити? Може спробувати втекти? А як наздоженуть? Скажу, що відправилася до батьків по свої речі. Я ж не полонянка тут! Спершу офіційно покину палац, а потім втечу з Ернестайну! Мама мене захистить: сама була такою. А думка інших не сильно хвилює. А потім ми з Річардом вже разом вигадаємо як бути. Блискуче! Ну хіба я не розумниця? Як казала моя старенька няня: «Головне не впадати в відчай, бо надія є завжди, поки душа ще в тілі». А моя душа ще ого-го! Он як колотиться в грудях...

Буває ж таке, коли десь вище серця там, де сонячне сплетіння, відчувається певне тремтіння! Впевнена, що це душа реагує на події в житті...