Глава 2. Бал Весни

Чоловік сказав — чоловік виконав! Ця фраза ідеально описувала Тобіаса Ормзкольт. Не знаю, як він вмовив маму на цю подорож, але зранку ми всім сімейством вирушили в Ернестайн. Бувши надзвичайно впертою за характером людиною, моя ненька нескінченно налаштовувала мене на те, щоб не довіряла всьому, що почую в маєтку, де вона провела юність.

Я почувалася дивно. Все тому, що не могла розгадати справжні емоції матері на її вродливому обличчі. Понад двадцять років... Саме стільки віконтеса Мадеріка не бачила своїх батьків. Чи сумувала вона за ними? Чи хотіла примиритися? Чи мине її образа в мить, коли вони знову побачаться? Моя б минула... Та я була іншою. Я обожнювала батьків, хоч і часом між нами виникали суперечки. Та все ж, не можу уявити ситуацію, в якій я б відреклася від них і не захотіла навідати впродовж стількох років...

Дорога до герцогства дідуся зайняла цілу добу. Хитаючись у кареті в такт їзди й споглядаючи за новими для мене краєвидами, відчувала певну тривогу на душі. Що чекає на мене в Ернестайні? Якими виявляться мої родичі, бачити яких досі не доводилося? Чи може мама мала рацію і нам не варто було їхати? Та все ж я вірила в те, що чиню правильно.

Коли карета пірнула в широкі ворота, що відкривали нам неповторну велич саду дідуся, мимовільно затамувала подих. Будинок моїх батьків вважався розкішним, але він і близько не стояв поруч з величчю і пафосом помешкання Їх Світлостей. Тепер, коли весна буяла барвами й ароматами, вдягнувши природу в пишні шати свіжості та юності, маєток купався в зеленні й квітах, створюючи казкове феєричне враження.

Мама, на відміну від мене, не дозволила собі усміхатися. Вона сиділа на дивані карети, окидаючи знайомий з дитинства пейзаж сумним тужливим поглядом. Що вона відчувала в ці миті, можу лише здогадатися...

Карета недовго петляла доріжкою в саду, викладеною жовтими плитками. Зупинилася навпроти парадного входу в оселю наших родичів, до якого вели широкі та довгі сходи. Мені здався миттю той час, що ми підіймалися ними, адже я досі не могла розглянути все, що відкривалося погляду. Гостроверхі башти, величні тераси, високі вікна в кованій рамі, що здалеку здавалися мозаїкою, і темно-сірі кам'яні стіни, повні химерної ліпнини. Вражало, хоч загальне враження складалося дещо похмуре й сумне. Здавалося, цей шедевр архітектури позбавлений душі.

На ґанку нас привітала невисока жіночка середнього віку, яка не могла передати своєї радості від того, що бачить усіх нас.

— Її Світлість буде така щаслива! Ах, моя маркізо, якою ж ви вродливою стали! А ваша донечка просто неймовірна! — щебетала вона.

— Дякую, Айє! — усміхнено відповіла мама, м'яко торкнувшись долонею руки жінки. А я одразу згадала розповідь неньки і збагнула, що ця мила леді — економка маєтку.

Ненька гордо крокувала вперед, несучи в руках пишний поділ дорожньої сукні, а ми з батьком йшли слідом, крадькома оглядаючи розкішний екстер'єр. Подумалося про те, що між моїми батьками дійсно надзвичайно сильне кохання, якщо мама відмовилася від цієї величі заради нареченого.

Ми зупинилися в залі, яку Мадеріка Ормзкольт назвала вітальнею. Айя пообіцяла покликати господарів, а нам залишилося лише чекати. Напруга витала в повітрі, немов душа передчувала невідворотність подій, що вже готувалися стукати в наше життя.

— Мадеріка... Доню... — зовсім не з тих дверей, в яких зникла служниця, пролунав тихий голос, повний щемливого зворушення, тож це було несподівано. Різко повернувшись, я узріла високу статну леді, одягнену дорого й вишукано в сукню з коричневого атласу з довгими рукавами, золотими манжетами та неглибоким декольте, обрамленим великим комірцем. Я здогадалася, що перед нами герцогиня Морган Росс, але вона виглядала настільки молодо, що запросто могла б бути старшою сестрою моєї мами, але аж ніяк не матір'ю. — Ти тут... Невже це правда? Не вірю власним очам!

Довгі вії тремтіли, а глибокі блакитні очі одразу наповнилися вологою, ніби жінка хотіла заплакати. Усмішка лягла на її вродливе обличчя, надаючи йому особливого шарму. Розкривши свої руки, вона поспішила до своєї доньки. А та... залишалася спокійною і беземоційною. Вона дозволила себе обійняти і обійняла матір навзаєм, але без долі зворушення. Що ж таке сталося між ними в минулому, що ця образа досі заважає їх примиренню?

— А це наша прекрасна Астрід? Бездоганно! — відпустивши маму, герцогиня одразу відправилася до мене. Я ж кволо всміхнулася, мало уявляючи, що мені робити. На думку чомусь спало те, що Її Світлість не виглядала хворою. Це, звісно, прекрасно, але чи не мала рацію ненька? В будь-якому разі я рада знайомству з родичами.

Ніжними дотиками жінка погладила моє обличчя, а потім теж затиснула в обіймах. Міцних дужих обіймах. Вона, певно, кинулася б обіймати і мого тата, що досі осторонь за всім спостерігав, але на порозі вітальні з'явився ще один чоловік. Дона́р Росс — герцог Ернестайну. Я не мала сумнівів, що це був саме він. Владний і впевнений у собі, його поглядом можна забивати цвяхи. Хоч волосся прикрасила срібна паморозь, а обличчя, колись безумовно гарне, всіяли вікові зморшки, він все ще був ого-го. Тримаючись за різьблену тростину і ледь-ледь кульгаючи, однаково створював враження людини при справах. Здається, йому під силу ще не один переворот здійснити... І чому я раптом подумала про перевороти? Вірність Його Світлості імператору не була для мене секретом.

Він окинув важким поглядом спершу свою єдину неслухняну доньку. Вона ж вистояла той погляд з не меншою упертістю. І я все зрозуміла: моя мама — точна копія свого батька. Обоє вперті, не здатні йти на поступки і чути когось крім себе, вони роками берегли одне на одного образу, так і не зумівши пробачити.

Напевно, напружена мовчанка затягнулася б, якби Морган не додумалася вивести всіх із заціпеніння своїм кашлем. Певно, лиш це й змусило герцога скупо всміхнутися і тихо промовити:

— Якою ж ти стала вродливою... Ласкаво просимо додому... доню...