Глава 6. І в біді, і в радості

Все відбулося так швидко, що я навіть нічого не збагнула. Ентоні опам'ятався першим. Він буквально закинув мене в карету, підхопивши здоровою рукою навколо талії. Потім застрибнув сам, а охоронці закрили двері і оточили екіпаж зусібіч. Вже за мить ми відправилися у палац. Можу посперечатися, що ніхто з підданих навіть не помітив цього інциденту. А проте він, на жаль, не вигадка моєї розбурханої уяви.

— Ентоні, що ж це таке? Що ж робити? Як бути? — шепотіла я, з відчаєм і страхом дивлячись на стрілу, що стирчала з плеча чоловіка. Той важко зітхнув і кволо мені всміхнувся.

— Не хвилюйся... Все буде добре. Це не перше поранення в моєму житті, — мовив він і поглянув у моє обличчя. — Ти допоможеш мені?

— Звісно! — з готовністю вигукнула я, не знаючи, яку саме допомогу чекав від мене спадкоємець.

— Добре, — кивнув він. — Потрібна тканина, щоб перев'язати рану. Можеш взяти мою хустинку, але цього буде замало. На тобі є щось, що згодиться?

Жартуєш? Я в сорока спідницях! Ну, не сорока, але штук п'ять їх є точно. В наш час на це була дика мода.

Закинувши на коліна верхню — оксамитову, і ту, що за нею, бо вона була занадто цупкою, я взяла до рук наступну і, користуючись кинджалом принца, відрізала від неї гарний шмат тканини. Перестаралася. Ним можна було мумію замотати, а нам треба лише зробити перев'язку. Розрізавши її на вузькі смужки, я розправила сукню і з поглядом, повним страху, промовила до Ентоні:

— Готово. Що далі?

— Добре... Далі я витягну стрілу. Почнеться кровотеча. Тобі потрібно скинути каптан з мого плеча, щоб його не забруднити, і підкласти до рани шмат тканини. Потім перев'язати плече якомога тісніше і знову одягнути на мене каптан, але так, щоб ніхто не міг зрозуміти, що щось не так з моїм вбранням.

Серйозно? Я округлила очі і стиснула в руках пов'язку так сильно, що подушечки пальців побіліли.

— Хіба до краси зараз? — ці слова вилетіти швидше, ніж я встигнула їх обдумати. Ентоні знову поглянув у мої очі:

— Ні імператор, ні будь-хто інший не повинен дізнатися. Наш з тобою секрет. Зрозуміла? 

— Хіба можна про таке промовчати? — обурилася я, паралельно розклавши тканину так навколо себе, аби було зручно брати.

— Треба! Я можу тобі довіряти? — аж надто серйозно спитав спадкоємець. У цю мить я збагнула, що саме в таких ситуаціях і перевіряється вірність. Я не могла зрадити його.

— Так, ти можеш довіряти... Але чому? Тобто навіщо мовчати?

— Тому що в батька слабке серце, йому не варто нервуватися. А він неодмінно зрозуміє, що це зробив хтось із прибічників Даріана. Коли підозра впаде на оточення мого брата, це вб'є батька. Досі ми чесно змагалися. Хай так буде і далі. Я не скаржитимуся...

Таке пояснення викликало ще більше запитань. І я б рада їх поставити, але Ентоні схопився за край стріли і, заціпивши зуби, зі стогоном болю витягнув її зі свого тіла. Це була найстрашніша картина, яку мені доводилося бачити. Руки одразу затремтіли. Кинувшись до принца, я поспішно скидала з нього каптан і розстібала сорочку, щоб дібратися до закривавленої рани. Її б обробити, але чим? І не виймати стрілу було не можна, інакше імператор точно дізнався б. Для мене все це був шок. Приклавши до пораненого місця складену в четверо тканину, я застебнула сорочку і намагалася перев'язати плече, не шкодуючи сил. Не впевнена, що вийшло сильно, але я чесно старалася. Потім знову застебнула каптан і витерла свої руки, всі в крові, у ганчірку, що залишилася. Поки я клопотала навколо принца, він відчайдушно намагався не видавати свого болю, але ж я все розуміла. Бачила в глибині очей. Ентоні хотів закинути голову і відкинутися на дивані, але в нього це не виходило. Як не сів, було незручно. Присіла поруч, підклавши під голову юнака свою руку для зручності. Він кволо всміхнувся, а потім, не мовивши ні слова, схилився до мого плеча і стомлено засопів. Він не спав. А проте зміг дещо заспокоїтися, хоч насправді й раніше схвильованим не здавався. Дивовижний самоконтроль. Вражаюче сильний чоловік. 

Дорога до палацу минала вкрай важко і мені здавалася безмежно довгою. Мала право на життя теорія, що кров просочиться крізь тканину і тоді приховати стан спадкоємця буде неможливо. Він же вперто не бажав ділитися станом здоров'я з батьками. І як тоді бути? Не ясно... 

Коли ж карета зупинилася, я хотіла першою вистрибнути з неї, щоб допомогти Ентоні. Але він не дозволив. Сам ще подав мені руку, коли ступив на землю.

— Ніхто не повинен здогадатися, тож поводься як завжди, — мовив він і повів мене до палацу.

— Ти ледь на ногах тримаєшся, — сварливо зазначила я.

— Ми пройдемо таємними ходами до моїх покоїв. Мій лакей пройде головним ходом і подбає, аби в покоях вже не було слуг. Їм теж не можна цілковито довіряти. Імператор сьогодні не викликатиме мене, бо вже пізно. До завтра я маю бути, як новенький. Астрід, допоможи мені, прошу, — прикривши очі, промовив він.

— Допоможу, як інакше ж? — кволо всміхнулася я і погладила руку принца своєю в знак підтримки. Так хотілося йому зарадити.

Все ж є на світі Усевишній! Нам таки вдалося проникнути в палац, не викликаючи зайвої уваги. Лакей спадкоємця, що був з нами, поспішив у його покої, щоб прогнати звідти прислугу, ми ж йшли іншим шляхом. Дорогою нам зустрілися кілька придворних і слуги, але всі вони лише покірно вклонялися і не сміли звертатися до нас.

Пройшовши крізь головний хол, ми звернули в коридор і зникли в проході, що з'явився просто у стіні, коли Ентоні натиснув на нішу. Взявши лампадку, що стояла на коридорі, я дозволила юнаку спертися на себе, обійняла його однією рукою, а в іншій несла джерело світла. Благо, що принц добре знав артерії палацу, інакше ми б не дібралися до пункту призначення. Лабіринти були ще тими... Безліч розгалужень, сходів і дверей. Здалося, що між стінами міг жити хтось роками, залишаючись таємним...

— А тут є привиди? — стиха спитала я, відчувши себе вкрай незатишно.