Глава 4. Рішення на життя

Астрід Ормзкольт

— Ваша Світлосте... там... — Розі, одна зі служниць матері, аж ніяк не могла видавити з себе ту новину, яку сама ж принесла мені. Я сиділа на дивані й збайдужіло дивилася в вікно. Надворі була прекрасна літня сонячна погода, але мені зовсім не хотілося покидати свої покої. Ще поза вчора я проплакала увесь день, поминаючи Ентоні на сороковий день його зникнення, а сьогодні в мене все ще не було настрою. Коли я повернулася додому, батьки намагалися все ж влаштувати моє життя з моїм першим нареченим, але після пережитого... Я вже не хотіла бути дружиною Річарда. Довелося просити його пробачення й розставатися друзями. Він зрозумів. Завжди мене розумів... Був надзвичайно хорошою людиною і я тішилася, що маю такого щирого товариша. Здається, за час, що я жила при дворі, він також втратив до мене колишні почуття. Я ж не могла зрозуміти себе. Батьки теж не розуміли, але не напосідали. Дали час оговтатися.

— Там з палацу карета прибула! — врешті вигукнула дівчина.

— З палацу? — одразу оживилася я.

— Віконт і віконтеса побігли вітати гостя, певно, це до вас, — додала служниця.

— Он як? — хутко піднявшись з крісла, я підхопила поділ сукні в руки, щоб не плутатися в нім, і вибігла в коридор. Хто б там не був, я хотіла побачити знайоме обличчя. Вирішивши, що до саду мені ближче вибігти через західне крило, вирушила туди, ігноруючи парадний вхід. Тим паче так я зможу максимально залишатися невидимою, ховаючись за «живою стіною» — декоративними квітучими кущами в мій зріст, якими мама веліла засадити весь сад. А все ж мені хотілося дізнатися, хто там прибув і з якою метою ще до того, як він побачить мене. Врешті навряд імператор послав гінця, щоб спитати про мій настрій. Якщо вже аж сюди приїхали, отже, щось сталося. А проте коли я наблизилася до місця, звідки лунала розмова, моє серце ледь не вистрибнуло з грудей. Я впізнала його. Впізнала оксамитовий голос Ентоні. З усіх сил кинувшись до виходу з цього живого лабіринту, врешті опинилася праворуч від принца, що розмовляв про щось з моїми батьками. Було не коректно переривати йому мову, але чхати на правила поведінки й королівський протокол разом узяті! Моє серце ледь не зупинилося тієї миті.

— Ентоні? — вигукнула я, звертаючи увагу чоловіка на себе. Він подивився в мої очі з теплою усмішкою і повернувся усім корпусом, не зводячи з мене свого чарівного погляду. Невже я сплю? Але цей сон був реальнішим за все на світі! А коли він стиха назвав моє ім'я, серце підстрибнуло і затремтіло, мов скажене.

— Астрід, — м'яко мовив він і ледь усміхнувся знову. — Вітаю...

— Вітаю... — боязко озвалася я і зробила крок. — Ти справді тут? Живий...

— Живий, лише не непритомній, як мама...

Примара не могла бути настільки веселою, а сон — настільки реальним!

— Не буду, — нервово всміхнулася я і, підхопивши сукню, побігла до юнака з усіх сил, щоб зупинитися за два кроки від нього. Він гадав, що я бігла в обійми, тож простягнув руки, аби зловити мене. Я ж обережно і ледь помітно торкнулася його долоні, а, переконавшись, що вона тепла й абсолютно жива, вибухнула істеричним плачем і повисла на юнакові, як шишка на ялині. Здається, навіть обхопила його ногами. Він сміявся і міцно пригортав мене до себе, я ридала, ховаючи обличчя в його плечі. Так і стояли, ніхто не посмів порушити нашу ідилію.

Врешті коли мої ноги торкнулися землі, а я віддалилася на трохи, щоб глянути в його обличчя, Ентоні ніжна витирав мої сльози, а я палко запевняла:

— Я знала! Я вірила! Я відчувала це! Казала їм усім! Просила тебе шукати, а вони не хотіли... а потім не знайшли... Я ж казала їм!

— Я знаю, люба... Мені все розповіли. Дякую тобі, — всміхнувся він і ніжно пригорнув до себе, багато разів поцілувавши моє волосся.

— Де ж ти був? Стільки часу минуло!

— Розповім... Може пройдемо в дім? — врешті запропонував він. Гарна я господиня, гостинна, нічого не скажеш... — Чи може там твій наречений або чоловік?

— Що? — не допетрала я про що мова...

— Імператор відпустив тебе до Річарда, як мені повідомили. Я не стану знову заважати твоєму щастю. Просто хотів побачити тебе й подякувати... Особливо за те, що не залишила моїх підданих, мою команду. Мені розповіли, що ти знайшла їх і нагородила за службу мені власним багатством, єдина не покинула і просила молитися, підтримала... Це вчинок гідний імператриці. Я захоплююся твоєю добротою. Дякую, Астрід...

Він сказав так багато, що я не одразу збагнула, на що відповідати.

— Ти повернув їх усіх?

— Так, повернув того ж дня, що повернувся сам. А сам прийшов на день трауру за мною. Іронія долі, — всміхнувся він.

— Я не могла по-іншому. Не треба дяки. Кожен вчинив би так...

— Це не так. Ми обоє розуміємо це, — заперечив Ентоні.

— Ти розкажеш мені, що сталося? Пройдімо в маєток, там немає нікого чужого. Лише слуги...

Батьки пообіцяли влаштувати розкішний обід на честь гостя і залишили нас сам на сам, тож, зайнявши вітальню, ми змогли досхочу наговоритися, втамувавши спрагу за нашим спілкуванням. Він розповів мені про річку, доброго рятівника-рибалку, його дружину і дивну цілительку. Я — про події в палаці, про те, як сумував Даріан і як раділа його дружина.

— Мені здається, ти народжена, щоб бути правителькою. В часи смутку й трауру, ти не замкнулася, а прийшла до людей, розуміючи, що їм не краще, ніж тобі. Хто ще здатен на такий вчинок? Адріана? От не думаю... Ти не зберігаєш монети, а ділишся ними. Ти не змирилася з моєю смертю, я наказала шукати. Ти не втекла з палацу, а підтримала Селіну, хоч і втратила статус нареченої принца. Ти надзвичайно добра і великодушна дівчина! І тепер я знаю, чому в нас раніше не виходило створити гарні стосунки. Я тримав тебе в клітці, але більше не буду. Ти вільна за народженням і своєю природою. Ти маєш право сама обирати. І щоб ти не обрала тепер чи раніше, я прийму. Але знай, що лише з такою імператрицею Велгравія буде квітнути! Повір мені, Астрід, я був би безмежно щасливим, якби ти погодилася стати моєю дружиною. Але я більше не буду змушувати тебе до цього. Якщо ти обрала Річарда, я поставлюся з повагою до цього... — врешті мовив, торкнувшись моєї руки своєю теплою долонею.