Ентоні Лестер
Він був живим... Це єдине, що знав. Погодьтеся, немало. Однак, і не достатньо...
Він був просто живим. Собі нагадував чистий білий лист паперу, на якому не було виведено жодної кривульки. Хто він? Звідки? Чи є десь люди, що сумують за ним? Чи чекають його? Цього він не знав, як і не відав свого власного імені. Ці люди, що дбали про нього, називали його Алексом. Просто, щоб якось звертатися. Якби вони сказали, що його батьки, Ентоні прийняв би це за істину. Однак, вони й не брехали.
А він лежав... Дивився у вікно й боровся з образами, що раз у раз виникали в його голові або ж навідували у снах. Так намагався скласти їх у купу, але нічого не виходило.
Хатинка, де він жив, була маленькою. Всього на дві кімнатки, суміжні між собою. Хоч інтер'єр був бідним (одне ліжко-ослін, вишита картинка на стіні, маленький столик, а землю вкривав килимок з домотканого полотна сіро-рудий на колір), та все ж атмосфера, на диво, панувала тепла. Софі й Орест мали вже понад п'ятдесят літ, грамоти не знали й жили звичайним життям сільських людей: прокидалися на світанку, він ніс дрова й воду в хату, вона палила в печі, пекла хліб і варила борщ. Потім обоє йшли до праці. Ентоні міг спостерігати за тим, як вони дбали про рослини на городі за вікном. Була в них ще коза — кумедна тварина, за якою спостерігати було геть не сумно. Цим він і розважався. Та на душі було геть не весело...
Перші дні, коли опритомнів, місцева цілителька баба Гафка поїла його якимись травами, від яких юнак нескінченно спав. У ті сни до нього приходили дивні люди в пишних вбраннях, яких він не бачив у середовищі, що його зараз оточувало. Дурна багата фантазія! Він лежав на ослоні в одязі з полотна, що складався з сірих штанів і легкої сорочки діда Ореста, а в снах бачив атласні сукні, прикраси й дорогі каптани на людях, що так ніжно йому всміхалися. Наче марення з минулого життя... Але жодного імені, жодної конкретизації... Геть нічого... Часом йому ввижалося, наче він стрибав на коні нескінченно довго. Змінювалися краєвиди... ліси... поля... А він стрибав і стрибав доти, доки враз не летів з обриву просто в бурхливу річку... Згодом, коли Гафка припинила поїти його снодійним, баба Софі пояснила, що цей сон може бути спогадом.
— Ти ж справді в річці пропливав, коли мій дід тебе побачив. Він на рибалку прийшов, лише почав вудочку розкладати, як бачить — хлопчина на гілках пливе. Ти, певно, як у річку впав, перш ніж знепритомніти, зміг видряпатися на поліно. Так і плив на ньому. Дід подумав, що ти мертвий, але коли витягнув на берег, почув твоє слабке дихання. Пощастило тобі. В сорочці народився... Вода ж там холодна, не дивно, що вибився із сил і захворів... Та все мине... Гафка тебе швидко на ноги покладе... — було обіцяно. Та ось у здібностях старезної жінки з пучками трав Ентоні відверто сумнівався. Висока температура й біль у тілі, а ще страшний кашель явно повідомляли, що стан чоловіка поганий, а від тих настоянок він міг лише спати, однак не одужувати.
Та хай би як він не сердився на долю, за якийсь час йому ставало трохи краще. Вставати все ще заборонялося та й він просто не мав сил, однак здоров'я вже не так сильно турбувало. Він був у теплоті, ситно харчувався і вже менше страждав від лихоманки. Турбувало лише те, що ніяк не міг згадати ні свого імені, ні того, хто він такий. А образи, що приходили в снах та уяві, здавалися лише тінню від реальних подій... Вони ніяк не бажали давати відповіді, а лише більше створювали питань...
Минали дні, минали й тижні, однак нічого не змінювалося. Тепер він уже міг вставати на ноги й навіть повільно виходив на вулицю, щоб погрітися на сонечку, а проте душу замітала хурделиця.
Хто він? Чому нічого не може згадати? Чому щоднини одні й ті ж сни, але без пояснень? Де він міг бачити тих вишуканих людей? Хто йому та вродлива жінка середніх літ з чарівною усмішкою, що дивиться так ніжно й завжди простягає руки, бажаючи обійняти. Чи може вона його мати? І тепер страждає від розлуки з сином? Поруч з нею завжди чарівна молода леді з дівчинкою на руках. А ще двоє чоловіків... Один молодий, розважливий, а інший — зажурений, сумний, нещасний... наче батько, що горює за своїм дитям... Та лише настане ранок, риси їх облич стиралися з пам'яті, щоб наступної ночі знову явитися.
Та одне миле личко не забувалося... Це була прекрасна юна дівчина з темним волоссям та виразним глибоким поглядом. Часом вона дивилася з викликом, гордовито й навіть неприязно... Іноді в її очах блищали сльози, а часом — іскрилося сонце. Він не знав, хто йому ця мила красуня, але щойно вона з'являлася в маренні, серце тріпотіло швидше. Чи може це турботлива дружина? Чи може кохана дівчина? Як вона зараз? Чи чекає його? Чи не забула? Чи може вона — лише образ його бурхливої уяви... Тоді життя було б занадто жорстоким.
Минали дні, минали й тижні, а відповіді не було. Ентоні здалося, що йому вже ніколи не згадати свого життя. А проте вдячність цим добрим людям, що дбали про нього, була великою. Тому, трохи укріпившись, він став допомагати їм по господарству. Спершу небагато, по змозі, потім — більше. Так хоч не соромно було їсти трохи пріснуватий хліб з солоним присмаком і смачний пісний борщ чи кашу з ягодами, які росли на черешні під вікном.
До слова, саме рвати ягоди й стало основним завданням принца. Старі люди не могли лізти на дерево, а молодику це було нескладно.
Начепивши на шию торбину, він повільно підіймався все вище й вище, обриваючи стиглі й соковиті плоди. А в пам'яті раз у раз зринали картинки... навіть слова...
«Планувався будяк взагалі-то» — раптово пролунало, наче поруч, а перед очима постала та вродлива дівчина з зеленим волоссям.
— Яка маячня, — відмахнувся від видіння красень, але тієї ж миті прийшло наступне. Прислухаючись до слів, до дзвінкого голосу, що звучав мов з іншого Всесвіту, Ентоні не помітив, як наступив на суху гілку. А потім не зміг збагнути, коли опинився на землі. В голові зашуміло не то від болю, не від страху, хоч в принципі він не встигнув злякатися.