Глава 2. Траур

— Астрід... Астрід, ти чуєш мене? Люба, поглянь на мене... — немов з іншої планети долинав до мене ніжний дівочий голос. Він благав розплющити очі, повернутися до життя, опам'ятатися, але я не могла і не хотіла цього робити. Все, про що я мріяла, було так далеко звідси, від цієї суворої реальності. Але долю обдурити неможливо... Зануритися б зараз під подушку і пролежати так до скінчення віків, аби ніхто мене не чіпав і не мучив. Дайте всі спокій, будь ласка!

— Астрід, не лякай мене, будь ласка... Досить того, що я втратила брата, ти хочеш, щоб ще й тебе оплакувала? Чому ти завжди така егоїстка? Чому ти змогла просто піти в небуття, а в мене так не вдається? Чому я не можу знепритомніти й лежати собі, ні про що не хвилюючись, а змушена все це пережити? Мама злягла, батько закрився в себе і нікого не впускає... Адріана в душі вже коронувала себе. Даріан і Вільям мають державні справи... А я... А я лишилася сама... І що мені робити? Як мені йти без підтримки на ту відправу в храм? — вона плакала... Я добре знала, що це була Селіна. Кожне її слово було сповнене такої туги й журби, що мені захотілося просто заридати в голос. Мені було погано, але в цю мить я зрозуміла, що їй ще гірше. Я ж хвилювалася лише тому, що звинувачувала себе, але вона втратила улюбленого брата, який був її душею, її всім...

— Це я винна, — прошепотіла, відчувши, як гаряча сльоза обпікає щоку.

— Ти не винна... Але нам усім треба жити далі... Я впевнена, Ентоні був би щасливим, дізнавшись, як сильно ти хвилювалася за нього... — прошепотіла принцеса, торкаючись моєї руки.

— Радше — сильно здивованим, — кволо всміхнулася я.

— Але він з нами. Він у нашій пам'яті та в наших серцях... Ми не поховали його, ми завжди чекатимемо, що він повернеться... Він ніколи не хотів принести нам журбу... — сумно мовила вона. Я важко піднеслася на ліжку, зрозумівши, що зараз у власних покоях. Мене перенесли сюди, певно, коли я знепритомніла.

— Я не можу повірити, Селіно... Як це можливо? Невже він міг загинути отак-от? Що навіть тіла його не знайшли? — прошепотіла, закриваючи обличчя руками. Прийняти це було немислимо. В мене розривалася душа на маленькі шматочки, немов я враз опинилася в кошмарі, з якого немає виходу...

— Батько вірить, що тіло міг би забрати ведмідь, або віднести течія далеко-далеко... Але ти розумієш, вони обшукали увесь ліс. Весь повністю і не раз... Хіба що в барліг не залазили... Мені здавалося, якби він дійсно загинув, мали б бути якісь докази цього... Даріан впросив тата не оголошувати його мертвим, а лише безвісти зниклим. Всім, хто принесе якісь новини або знайде його живим чи мертвим, належить велика нагорода. Про це оголосили по всьому королівстві... Гадаю, нас тепер тривожитимуть з метою заробити на горю, але все одно надія вмиратиме останньою... — поділилася молода жінка. Зараз вона здавалася лише поганою копією тієї хитрої та вродливої доньки імператора, якою я побачила її вперше.

— Як Її Величність? — я боялася почути відповідь насправді.

— В неї стався сердечний приступ. Ви майже синхронно знепритомніли... Вона відпочиває...

— Скільки я пролежала так? — зиркнувши у вікно, виявила, що надворі був пізній вечір.

— Кілька годин... Я злякалася за тебе. Добре, що ти все ж мала совість і опритомніла, бо я тут зовсім втратила б розум з горя і відчаю. Залишили мене наодинці з собою. Я не можу бачити Адріану, бо вона лише лицемірна відьма! Не можу займатися власною донькою, бо не хочу її лякати... І як мені бути, Астрід? Завтра зранку по всьому королівстві всі священники проводитимуть відправу за Ентоні. Як мені йти на неї? Як пережити це все? — прошепотіла вона, а з її прекрасних очей градом посипалися сльози.

— Я буду з тобою... Обіцяю, Селіно. Я не змогла стати для Ентоні гарною нареченою, але тобі стану подругою в ці похмурі дні. Я знаю, він дуже любить тебе... — "любить"... Любив? Так правильно тепер казати? Чого ж так несправедливо? За що ж стільки горя і розпачу? Чому він змушений померти? Я винна... Я ніколи не пробачу собі цього... Я хотіла додому. Так прагнула і жадала повернення. Але тепер почувалася настільки розбитою, що зненавиділа себе колишню, яка поставила власні бажання вище за почуття інших людей. Я плела інтриги, ображала, віддалялася, ховалася, тікала, але правда в тому, що все це привело до гибелі доброї людини... Я не хотіла цього, присягаюся всім святим! Але не важливо зараз те... Важливі тільки факти, а вони свідчать про те, що Ентоні постраждав через мою дурість.

А якби можна було прожити спочатку? Як би я вчинила в той день, коли дізналася, що стала нареченою принца? Змирилася б і не тікала? Як кажуть, можна переписати життя з початку, та важко змінити почерк.

— Дякую, Астрід, — кволо всміхнувшись, прошепотіла вона і обійняла мене. Її плечі здригалися, вона знову плакала, а тому моє серце кровоточило ще гірше.

Це я винна. Нічого цього не сталося б, якби... Та що вже вдіяти? І всі ці «якби» вже не змінити.

— Ваша Високосте, Її Величність прокинулася. Ви просили повідомити, — промовила Уна. В темній сукні вона була настільки печальною, що я знову не стрималася й вибухнула плачем. Згадалося, як любили принца його піддані. Гадаю, всі вони тепер у розпачі, бо в Ентоні бачили своє світле майбутнє, а тепер його немає...

— Астрід, я піду до мами... — прошепотіла принцеса.

— Я з тобою, зачекай, — промовила до неї, змушуючи себе встати з ліжка. В мене паморочилася голова і загалом відчувалася слабкість в усьому тілі. Певно, цілитель не рекомендував би мені подорожувати, та я вирішила висловити свою повагу і спокутувати провину перед пам'яттю свого нареченого турботою про його улюблену сестру. Відтепер, якщо буде потрібно, стану фрейліною Селіни й імператриці, але не покину їх у горі.

Та на ділі поки саме династійка дбала про мене. Дозволивши спиратися на себе, молода жінка повільно вела мене коридорами палацу. В темне вдягнені слуги та придворні вклонялися нам і ховали печальні очі. Не всі з них підтримували Ентоні, але такий поворот подій сколихнув і шокував всю імперію.