38. На яхті

До причалу ми прийшли трохи раніше за призначений час, і я відразу зрозуміла, що слово «яхта» в моєму уявленні та те, що стояло перед нами, були двома абсолютно різними поняттями. Я очікувала побачити щось на кшталт великого катера, на якому можна комфортно покататися морем, а переді мною височіла справжня плавуча красуня з білими бортами, блискучими металевими поручнями і широкою палубою, де вже світилися маленькі лампочки, схожі на розсипані просто над головою зорі. На кормі стояли кілька м'яких диванів, накритих світлими подушками, біля борту був облаштований невеликий бар, а з верхньої палуби долинала тиха музика, яка чудово поєднувалася з плеском хвиль.

Ірина зустріла нас біля трапа. Сьогодні вона виглядала зовсім не так, як на пляжі, де її образ був радше спортивним і невимушеним. На ній була довга сукня з легкої тканини, яка розвівалася від кожного подиху вітру, а волосся спадало на плечі великими м'якими хвилями. Вона посміхнулася Натану так, ніби вони не бачилися кілька років, а лише вчора розійшлися після спільної вечері, і я знову відчула неприємний укол ревнощів.

— Я вже думала, що вас не буде, — сказала Ірина, обіймаючи мене, а потім повернулася до Натана. — Рада, що ти все-таки прийшов.

— А чому я мав не прийти? — здивувався він.

— Не знаю, — Ірина на мить опустила очі, а потім усміхнулася. — Можливо, вирішив, що це буде незручно.

Я вдала, що страшенно зацікавилася яхтою, хоча насправді уважно слухала кожне слово.

— А от і Максим, — перебільшено бадьоро заявила Ірина. — Це його яхта.

Максим привітався з нами, запропонував напої й одразу ж повів нас на верхню палубу, де вже накрили стіл.

Вечір справді виявився чудовим. Я навіть змусила себе забути про те, що поруч сидить колишня Натана, і просто насолоджувалася морем, теплою музикою та легкою атмосферою. Сонце повільно опускалося за обрій, залишаючи на небі широкі смуги рожевого, золотого і бузкового кольору, а море ставало дедалі темнішим, хоча кожна хвиля ще ловила останні сонячні промені й на мить спалахувала сріблом.

За вечерею ми багато сміялися. Максим виявився чудовим оповідачем і розповідав такі історії, що я кілька разів мало не вдавилася напоєм від сміху. Ірина теж поводилася абсолютно невимушено, час від часу щось жартувала, розпитувала мене про мою роботу і навіть зробила комплімент моїй ( вірніше, Ліниній) сукні. Я поступово перестала сприймати її як ворога, якого треба пильно контролювати, і навіть подумала, що, можливо, сама себе накрутила, а Іра цілком непогана людина.

Натан сидів поруч, час від часу нахиляючись до мене, щоб щось тихо сказати, і від цього я почувалася так, ніби між нами справді існувала якась особлива близькість, якої не бачили інші.

Коли стемніло, на яхті запалили маленькі ліхтарики, і навколо стало зовсім казково. Над головою розсипалися зорі, берег поступово віддалявся, а місто перетворювалося на мерехтливу смугу вогнів. Я вийшла до борту й поклала руки на холодний метал поручнів, вдихаючи солоне повітря.

— Красиво? — почувся за спиною голос Натана.

Я обернулася.

— Дуже.

Він став поруч, і на кілька секунд ми просто мовчали, дивлячись на темне море.

— Знаєш, — тихо сказала я, — якби мені хтось кілька місяців тому сказав, що я опинюся посеред моря на чужій яхті разом із чоловіком, якого спочатку ледве терпіла, я б вирішила, що ця людина зійшла з глузду.

— А зараз?

Я усміхнулася.

— А зараз я думаю, що іноді божевілля буває дуже приємним.

Натан подивився на мене, і його погляд на мить став таким серйозним, що я перестала усміхатися.

— Віко…

Але саме в цей момент із палуби почувся голос Максима, який кликав Натана допомогти йому з якимись технічними налаштуваннями. Натан озирнувся, потім знову подивився на мене.

— Я зараз повернуся.

— Добре, — кивнула я.

Я залишилася біля борту, дивлячись йому вслід. Він зник за дверима, що вели на нижню палубу, а я ще кілька хвилин стояла на місці, слухаючи шум води. Потім помітила, що Ірина теж кудись зникла.

Спочатку я не надала цьому значення, але за кілька хвилин зрозуміла, що Натана все ще немає.

Можливо, вони з Максимом щось обговорюють.

А може, він просто пішов у туалет.

А може…

Я насупилася сама на себе. Ну чого я знову почала вигадувати дурниці?

Повернулася до столу, але Натана там не було. Максим розмовляв по телефону, а решта гостей сиділи на диванах і слухали музику. Я вирішила знайти його сама, хоча б для того, щоб переконатися, що він не загубився на яхті розміром із невеликий будинок.

Спустилася сходами вниз, але там теж нікого не побачила. Тоді почула приглушені голоси з верхньої палуби й уже хотіла піднятися назад, коли розібрала знайомий жіночий голос.

— Я не хочу більше прикидатися, що мені байдуже.

Я завмерла.

Це була Ірина.

Я не знала, чому не вийшла одразу, адже це було б нормально, природно, по-дорослому. Можна було просто піднятися й сказати, що я шукаю Натана. Але ноги чомусь самі притисли мене до стіни, а серце почало битися так голосно, що мені здавалося, його зараз почують навіть крізь музику.

— Ірино, ми вже це обговорювали, — почувся голос Натана.

— Ні, ми обговорювали це тоді, коли я ще могла переконувати себе, що все минуло, — відповіла вона. — Але воно не минуло, Натане. Я досі тебе кохаю.

Я заплющила очі.

Чомусь саме ці слова я боялася почути найбільше.

— Я знаю, що зробила помилку, і я не прошу тебе забути її, але я готова все виправити. Я розійдуся з Максимом, якщо треба, я зроблю все, що ти скажеш, тільки дай мені шанс повернутися до тебе.

Натан мовчав.

Це мовчання було страшнішим за будь-яку відповідь.

— Скажи хоч щось, — майже благала Ірина. — Ти ж не можеш сказати, що тобі зовсім нічого не залишилося до мене. Ми стільки пережили разом. Ти ж мене кохав.

Я стиснула пальці, намагаючись стримати сльози.