36. Чому мені цікаво?

— Якщо ви не зайняті сьогодні ввечері, приєднуйтеся до нас, — раптом запропонувала Ірина, переводячи погляд із Натана на мене. — У Максима є яхта, ми планували вийти в море ближче до заходу сонця, повечеряти там і повернутися вже після того, як стемніє. Буде красиво.

Я мало не відповіла відразу, але вчасно прикусила язика. Чомусь мені зовсім не хотілося проводити вечір на яхті в компанії колишньої Натана, її нового хлопця і самого Натана, який, можливо, колись дивився на цю жінку так, як сьогодні дивився на мене під час нашого поцілунку. З іншого боку, відмовитися означало б показати, що я нервую, а я категорично не хотіла давати Ірині привід думати, що її присутність мене хоч трохи хвилює. Та й сама думка про яхту, море, захід сонця і вечерю просто посеред води була надто привабливою, щоб відмовлятися лише через мої раптові ревнощі до Натана. 

— Чому б і ні? — Натан відповів раніше за мене.

Я повернула голову до нього.

— Справді?

— А що? — він усміхнувся. — Ми ж приїхали до Одеси не для того, щоб сидіти вечорами в номері.

— Ну тоді я теж не проти, — поспішила додати я, хоча насправді ще секунду тому була категорично проти всього на світі.

— Тоді домовилися, — зраділа Ірина. — Ми будемо чекати вас біля причалу о сьомій. Я скину геолокацію.

Вона дістала телефон, і в цей момент я знову помітила, як легко вона спілкується з Натаном, ніби між ними досі існує якийсь невидимий місточок, що з'єднує їх попри час і нові стосунки. Вони говорили про якісь знайомі місця, згадували ресторан, де колись вечеряли, і навіть сміялися з якоїсь старої історії, яку я не знала. Я стояла поруч і чемно усміхалася, хоча всередині мене все наростала досада. Я його дівчина. він сам так мене відрекомендував! Хоча він назвав моє справжнє ім’я, це не надто ризиковано в нашій ситуації? З іншого боку, його колишня точно не сплутала б Натана з братом, тож іншого виходу у нас не було… Мабуть, треба буде пояснити їм ситуацію і попросити не видавати нас… Але мені чомусь не хотілося. щоб Ірина дізналася, що наші з Натаном стосунки не справжні…

Коли Ірина з Максимом нарешті попрощалися й пішли далі вздовж берега, я ще кілька секунд дивилася їм услід. Сонце вже торкалося обрію, забарвлюючи небо в теплі рожево-золотисті відтінки, а море під цим світлом здавалося майже нереальним, ніби його намалювали спеціально для рекламного ролика дорогого курорту. І все було б чудово, якби в моїй голові не крутилася одна-єдина думка:

"Цікаво, а як вони розійшлися?"

— Ти так дивишся їм услід, ніби хочеш викликати Ірину на дуель, — озвався Натан.

Я здригнулася й повернулася до нього.

— Я? Та ні.

— Тоді чому в тебе такий вираз обличчя?

— Я просто замислилась, — пробурмотіла я. 

Він усміхнувся й рушив далі вздовж берега, а я ще трохи постояла, після чого наздогнала його. Ми йшли мовчки, і я намагалася переконати себе, що не збираюся ставити жодних запитань. Мені взагалі не цікава Ірина. Абсолютно. Мені байдуже, чому вони розійшлися, скільки були разом, чи сильно він кохав її, а вона його, хто першим поставив крапку і чи залишилися між ними якісь почуття.

Через хвилину я не витримала.

— А давно ви розійшлися?

Натан повернув голову.

— Ага.

— Що "ага"?

— Я чекав, коли ти запитаєш, — з легкою насмішкою сказав він. 

— Я не збиралася.

— Звісно…

— Просто... мені цікаво, — мій голос пролунав дещо винувато. 

— Це називається "цікаво", коли ти п'ять хвилин мовчиш, дивишся на людину, а потім усе-таки не витримуєш?

— Я просто підтримую світську бесіду.

— Тоді підтримуй, — великодушно дозволив Натан. 

Я невдоволено пирхнула.

— От і підтримую. Ви давно знайомі?

— Десь років шість.

— А зустрічалися скільки?

Він замислився.

— Майже два роки.

Мені чомусь стало неприємно.

Майже два роки.

Це не якась коротенька курортна інтрижка, яку можна забути після першого ж сезону. Два роки — це вже серйозно. За два роки люди встигають познайомитися з батьками, посваритися через побут, відсвяткувати разом кілька Нових років, зробити сотні фотографій і, можливо, навіть почати думати про весілля.

— А чому розійшлися?

— Вона мені зрадила.

Я зупинилася.

— Що?

Натан теж зупинився і подивився на мене.

— Зрадила, — спокійно повторив він.

Я навіть не знала, що сказати. Перед очима відразу виникло обличчя Ірини, її бездоганна усмішка, біла сукня, довге волосся і той упевнений погляд, який ще кілька хвилин тому змушував мене почуватися якоюсь незграбною школяркою.

— З ким? — вирвалося в мене.

— З одним із моїх клієнтів.

— Співчуваю, — я не знайшлася, що ще тут можна додати. 

Натан усміхнувся.

— Завжди сумнівався, як відповідати на слова співчуття. Усі стандартні відповіді звучать якось тупо…

— І ти її пробачив? — продовжила допитуватись я. 

— Ні.

— А вона просила вибачення?

— Так.

Ми знову рушили вперед, а я відчула, що в мене в голові виникає ще більше запитань. Я намагалася їх стримати, але вони буквально штовхалися, вимагаючи виходу.

— А ти... сильно її кохав?

Натан не відповів одразу.

Цього разу він дивився не на мене, а на море. Сонце вже майже торкнулося лінії горизонту, і його світло відбивалося від води довгою золотою доріжкою, яка ніби вела кудись далеко-далеко, за межі цього пляжу, готелю і нашого шоу.

— Так, — нарешті сказав він. — Колись кохав.

Моє серце чомусь неприємно стиснулося.

"Колись".

Звучало логічно, доречно і навіть заспокійливо, але чомусь я не відчула полегшення.

— А зараз?

Він повернувся до мене й трохи примружився.

— Ти сьогодні дуже допитлива.

— Я просто питаю.

— Тобі справді цікаво?

— Так.

— Чому?

Я відкрила рот і тут же закрила його.