35. Зустріч з колишньою

Коли Валентин нарешті оголосив, що на сьогодні зйомки завершені, я відчула таке полегшення, ніби щойно склала найважчий іспит у своєму житті. Щоки досі палали після конкурсу, а варто було лише згадати наш поцілунок із Натаном, як серце починало поводитися абсолютно безвідповідально, прискорюючи ритм без жодної поважної причини. Я вже навіть не знала, що мене більше бентежило: те, що він поцілував мене так ніжно, чи те, що мені страшенно сподобалося.

— Ходімо до моря? — несподівано запропонував Натан, коли ми повернули мікрофони й нарешті залишилися без операторів, які сьогодні буквально не давали нам зробити й кроку без камери перед носом. — Після такого дня мені конче потрібно трохи тиші.

— Мені теж, — зізналася я, навіть не намагаючись приховати втому. — Якщо ще хоч одна людина запитає, що я відчула під час поцілунку, я почну відповідати цитатами з Кримінального кодексу. Думаю, це єдине, чого від мене ще не чули.

— Не поспішай, — засміявся він. — Це моя професійна територія.

Ми звернули з території готелю на дерев'яний настил, що вів до пляжу. Сонце вже поволі хилилося до вечора, але спека нарешті відступила, і морський вітер приносив із собою прохолоду, змішану із запахом солі, водоростей і нагрітої за день деревини. Хвилі були спокійними, майже лінивими, вони одна за одною набігали на берег, залишаючи на мокрому піску тонку мереживну смугу білої піни, яка за мить безслідно танула. Людей сьогодні було небагато, більшість відпочивальників уже поверталися до готелів, і пляж поступово ставав схожим на той дикий берег, де ми з Натаном дуріли в перший день.

Я навіть не помітила, що ми йдемо майже впритул одне до одного. Наші плечі час від часу торкалися, але ніхто не поспішав відступати.

— Про що задумалася? — тихо запитав Натан.

Я знизала плечима.

— Про те, що море дуже дивне.

— У якому сенсі?

— Воно однакове... і водночас щоразу інше. Учора мені здавалося веселим, сьогодні — спокійним. А інколи дивишся на нього, і воно взагалі сумне.

— Це не море змінюється.

— А хто?

Він усміхнувся.

— Людина, яка на нього дивиться.

Я вже хотіла пожартувати, що для адвоката він підозріло часто видає філософські думки, коли раптом побачила, як його усмішка згасла.

Натан дивився кудись уперед.

Я машинально простежила за його поглядом.

Назустріч нам ішла висока білявка в легкій білій сукні, що красиво майоріла на вітрі. Сонце гралося в її довгому волоссі, а поруч із нею крокував спортивний засмаглий брюнет у лляній сорочці, тримаючи її за руку. Вони сміялися над чимось своїм, аж поки жінка не підняла очі.

Її усмішка миттєво застигла.

— Натане? — здивовано промовила вона.

Він теж зупинився.

— Привіт, Іро.

Я відчула, як усередині щось неприємно кольнуло.

"Ага... Іра."

Саме так звали його колишню.

Звісно, я пам'ятала це ім'я. Учора ввечері, коли не могла заснути, від нудьги перечитувала статті про Юру, Ліну і... самого Натана. Про його адвокатські перемоги писали багато, а ще майже в кожному матеріалі згадували роман із відомою телеведучою Іриною Гнатюк, який свого часу активно обговорювали всі світські видання.

Переді мною стояла саме вона.

У житті вона була навіть красивішою, ніж на фотографіях. Такою ж упевненою, бездоганно доглянутою і... дуже природною. Ніби народилася з цією легкою посмішкою й поставою, через яку всі мимоволі озираються вслід.

— Не знала, що ти теж тут відпочиваєш, — сказала вона.

— Ми... на зйомках.

Я ледве стримала усмішку.

"Ми” —   чомусь від цього короткого слова мені стало трохи тепліше.

Ірина перевела погляд на мене.

— Це твоя...

Вона трохи затнулася.

Натан навіть не дав їй договорити.

— Моя дівчина Вікторія, — сказав він. 

Я відчула, як він легко торкнувся моєї долоні.Зробив це ніби ненароком, але його пальці несподівано переплелися з моїми, і мені зовсім не захотілося їх забирати.

— Дуже приємно, — усміхнулася Ірина, міряючи мене зацікавленим поглядом з ніг до голови. 

— Взаємно, — відповіла я, відчайдушно намагаючись виглядати такою ж безтурботною, хоча всередині мене вже прокинулася абсолютно незнайома досі емоція.

Це були ревнощі, причому безглузді. Я чудово пам'ятала, що ми з Натаном лише граємо ролі. Він також чудово пам'ятав.І наші брат із сестрою це пам’ятали. 

Одна тільки моя дурнувата голова раптом почала порівнювати себе з його колишньою.

У неї були довгі ноги. У мене… такі собі, середні.

У неї — ідеальна зачіска. У мене волосся вже хвилин десять жило окремим життям через морський вітер.

У неї — дизайнерська сукня та модні босоніжки на шпильках. У мене — джинсові шорти, футболка й гумові шльопки, у яких я почувалася чудово... рівно до цієї хвилини.

— А це Максим, — відрекомендувала Ірина свого супутника. — Він керує ІТ-фірмою. 

— Приємно познайомитися, — Максим простягнув Натанові руку.

Чоловіки потиснули один одному руки так спокійно, що мені навіть стало прикро.

Не могли хоча б трохи позмагатися поглядами?

Хоча б крапельку?

Я ж уже майже налаштувалася на драму.

Натомість вони розмовляли так, ніби випадково зустрілися двоє колишніх однокурсників.

І лише коли Ірина вкотре усміхнулася Натанові, я раптом помітила одну дивну річ.

Вона усміхалася, а він — ні.

Він був бездоганно ввічливим, спокійним, але в його очах не було того теплого світла, яке я сьогодні бачила, коли він дивився... на мене під час конкурсу.

І чомусь саме ця дрібниця несподівано повернула мені гарний настрій…