29. Фото на згадку

Натан увімкнув камеру, озирнувся навколо і трохи примружився, оцінюючи світло, ніби сам усе життя працював фотографом.

— Сонце зараз майже сіло, але ще кілька хвилин маємо, — сказав він. — Це, здається, називається "золота година". Юра якось розповідав, що фотографи її обожнюють.

— Тобто ти ще й фотографувати вмієш? — здивувалася я.

— Не вмію. Просто багато разів слухав, як брат пояснював це своїм замовникам. Дещо все-таки відклалося в голові.

Він став трохи далі й зробив кілька кадрів, поки я стояла біля самої води. Хвилі раз по раз торкалися моїх босих ніг, вітер безжально розтріпував волосся, а я намагалася не думати про те, наскільки безглуздо зараз виглядаю.

— Покажи, — попросила я.

— Рано, — він відсунувся від мене.

— Чому?

— Бо ти зараз почнеш критикувати себе.

— Я й без фотографій можу це робити, — запевнила я.

— Саме тому й не покажу.

Я тільки пирхнула..

— Добре, тоді ходи сюди, зробимо селфі. 

— Усе, що завгодно, пані художнице, — відгукнувся Натан.

Він став поруч, і я відчула, як його рука зовсім природно лягла мені на талію. Жодної незручності, жодної награності, ніби ми вже давно звикли фотографуватися саме так. Я підняла телефон, але саме тієї миті налетів особливо сильний порив вітру, волосся повністю закрило мені обличчя, а Натан розсміявся так щиро, що я й сама не втрималася.

— Це теж не видаляй, — сказала я, відгортаючи пасма.

— Чому?

— Бо на постановочних фото всі красиві.

— А на таких? — я чомусь затамувала подих, чекаючи його відповіді.

— На таких... справжні.

Він на мить перестав усміхатися й уважно подивився на мене.

— Ти на будь-якому фото красива, — сказав тихо. 

Мені стало трохи ніяково від його погляду, тому я поспіхом натиснула кнопку спуску ще кілька разів.

— Ходімо, — тихо сказала я. — Бо вечеря без нас точно не почнеться, але Марія потім пів години читатиме лекцію про дисципліну.

— Це вагомий аргумент, — погодився Натан. 

Коли ми зайшли до ресторану, там уже зібралися майже всі учасники шоу.

Цього разу організатори не залишили нас самих вирішувати, хто де сидітиме. На довгому столі вже стояли картки з іменами, причому, судячи з усього, розсаджували нас спеціально так, щоб ніхто не міг сховатися серед друзів. Ми з Натаном опинилися навпроти Мірадель і її чоловіка, а праворуч від мене сиділа Дарина, яка ще до того, як офіціант устиг налити їй води, встигла поставити на стіл маленький мішечок із якимись кристалами.

— Це для гармонізації простору, — пояснила вона, помітивши мій зацікавлений погляд. — Після ранкової сварки тут накопичилося багато негативної енергії.

Мірадель, яка саме зробила ковток мінералки, ледь не вдавилася.

— Господи, невже вона й каміння із собою возить?

— Не каміння, а мінерали, — поважно виправила Дарина. — Вони очищують ауру.

— А ви не могли б очистити ауру десь за іншим столом?

Данило тихенько прикрив очі долонею.

— Почалося...

На щастя, саме в цей момент до зали зайшов Валентин разом із Варварою.

— Любі учасники, — промовив ведучий, піднімаючи келих із соком. — Вітаю вас із першим офіційним днем проєкту. Ви чудово попрацювали, а завтра на вас чекає значно складніше випробування, тому сьогодні раджу добре відпочити.

— Це він зараз спеціально нас лякає? — тихо запитала я.

—  Думаю, він отримує від цього щире задоволення, — прошепотів у відповідь Натан.

Вечеря минула значно спокійніше, ніж сніданок. Навіть Мірадель, здається, вирішила тимчасово припинити боротьбу за світову справедливість і зосередилася на запеченій рибі, хоча час від часу все одно кидала насторожені погляди в бік Дарини, ніби боялася, що та непомітно підсипле їй у тарілку якусь "очисну траву".

Ми з Натаном майже весь час розмовляли між собою. Він розповідав кумедні історії зі студентських років, я згадувала своїх маленьких читачів, які були переконані, що всі художники живуть у казкових будиночках і щодня малюють єдинорогів. Ми сміялися так щиро, що кілька разів ловили на собі уважний погляд Валентина, який, здається, був задоволений тим, що хоча б одна пара поводиться природно.

Коли вечеря закінчилася, надворі вже остаточно стемніло. Територію готелю освітлювали десятки невеликих ліхтарів, у басейні відбивалися зорі, а море десь удалині шуміло зовсім інакше, ніж удень, глухо і заспокійливо.

Ми неквапливо піднялися до свого поверху, майже не розмовляючи. Після насиченого дня накопичилася приємна втома, коли вже не хочеться ні розмовляти, ні думати, а тільки нарешті впасти в ліжко.

— Слухай, — сказав Натан, коли ми зайшли до номера, — мені здається, сьогодні ми жодного разу серйозно не посварилися.

— Не навроч, — погрозила йому пальцем я.

— Думаєш, ще встигнемо?

— Знаючи нас — легко.

Він усміхнувся й попрямував до ванної…