28. "Ми схожі"

Перед вечерею ми вирушили на море, щоб помилуватися заходом сонця. Купатися не стали, бо напередодні вітер повернув з моря, і до берега нагнало холодної води. Ми просто йшли вздовж лінії прибою, який час від часу облизував нам ноги холодними язиками піни, і розмовляли про все на світі. 

 — Ви з сестрою такі схожі зовні, і такі різні за характером, — констатував Натан. — Так було завжди?

 — Ага, — кивнула я. Кароліна завжди, і в дитинстві була бойова, в садочку вихователі кликали її “командиркою”. Потім у школі вона була старостою класу, в універі — старостою групи… Потім вона стала вести блог, і все її якось так завиграшки давалося…

 — А ти не пробувала вести блог? — раптом запитав Натан, уважно дивлячись на мене. 

 — Пробувала, — я відчула, що червонію. — Але нічого толкового не вийшло. Мене ніхто не читав…

 — Чому? — докопувався він. 

 — Пане адвокате. у вас профдеформація, — пирхнула я. — Завжди хочете докопатися до правди. А правди жодної й немає. Мабуть, я просто нецікава людина. За мною нудно спостерігати. от і все. 

 — Як на мене, ти цікава людина. І навіть більш талановита, ніж твоя сестра, — не погодився Натан. — От ти малюєш гарно, а що Ліна може тобі протиставити?

 — Ну, вона вчилася на акторку, але так і не потрапила в кіно… Зате тепер усе її життя — це гра в успіщний успіх, адже блог має на меті показати саме чийсь успіх. А така невдаха, як я, своїм блогом викликає хіба що “іспанський сором”. Тому люди й не підписуються…

— У тебе просто занижена самооцінка, — не погодився Натан. — І ніяка ти не невдаха. Навпаки, дуже мила і добра дівчина. 

 — А ви з братом? — його комплімент змусив моє серце забитися частіше, але я вирішила від гріха подалі перевести розмову на самого Натана. — Ви також різні. Юра — творча особистість, ти — ділова людина…

 — Насправді весь мій успіх бере початок із невпевненості в собі, — сказав Натан. — Я просто брав кожен свій недолік і прокачував його, як скіл у комп’ютерній грі. аж доки він не обертався своєю протилежністю. Наприклад, я з народження страшенно непунктуальний. У мене ніколи не було відчуття “внутрішнього годинника.” У тебе буває, що ти запланєш собі прокинутися в певний час без будильника, і прокидаєшся?  Або маєш робити якусь роботу півгодини чи годину — потім поглядаєш на годинник і бачиш, що вклалася саме у відведений час?

 — Так, зі мною таке нерідко бувало…

 — Так от, я в прямому сенсі цього слова став жити по таймеру. Перш ніж виконувати будь-яку справу. я заводив таймер. Тренувався відчувати, коли саме він має подзвонити. І в мене вийшло. Я перестав запізнюватися і став прокидатися ще до будильника. 

 — Круто! — сказала я. —  У тебе неабияка сила волі! 

 — Просто я перфекціоніст, завжди хотів, щоб у мене було все найкраще. Щоб я умів щось робити найкраще…

Я дивилася на нього ніби іншими очима. Не могла уявити його скромним, тихим хлопчиком. Він ніби завжди був дорослим, випромінював розкіш і успіх. 

 — Але батьки завжди більше любили  Юру, який ріс кволим, хворобливим. Вони переживали за нього, дарували дорогі подарунки, оплатили навчання в Лондоні. Тоді як я вчився в Києві. І брат з пори закінчення школи ставився до мене трохи зверхньо, як до невдахи…

 — То ми багато в чому схожі, — усміхнулась я. — Але коли побачила тебе вперше, ти мене страшенно дратував. Сама мне знаю чому…

 — Може, через те, що ми дійсно схожі. І якісь мої недоліки тригерили й тебе? — припустив він. 

 — Хтозна… Ходімо, мабуть. до готелю, — сказала я. — А то вітер стає досить холодним, і я в цій майці і шортах от-от перетворюся на бурульку. Якесь аномально холодне літо цього року. ти помітив?

 — Помітив, але  я, в принципі, більше люблю, коли прохолодно, ніж коли спека, — він раптом зняв із себе піджак і накинув мені на плечі. Я вдихнула аромат його одеколону, що йшов від піджака, відчула тепло його тіла. Все-таки мені треба було взяти назад свої слова про те, що він егоїстичний… 

 — Може, зробимо парочку фото для Ліниного блогу? — запропонувала я. Сестра сьогодні ніби не давала такого завдання, хоча,можливо,вона думала. що ми й без додаткових вказівок будемо забезпечувати її контентом. 

Але мені раптом захотілося, щоб Натан зараз опинився поряд і своєю сильно рукою приобійняв мене. 

 — Так, давай, — кивнув він, дістаючи телефон…