27. Урок малювання

Коли я поклала слухавку, Натан саме вийшов із ванної кімнати, витираючи рушником волосся. Побачивши мій задумливий вираз обличчя, він навіть не став запитувати, чи все гаразд, лише приречено зітхнув.

— Ну що? Вирок уже винесли? — запитав він.

— Поки що умовний, — відповіла я. — Але якщо ми його порушимо, Ліна власноруч закопає нас десь під Одесою.

— Це обнадіює, — кивнув він.

— Не перебивай, я ще не закінчила. Нам потрібно намалювати картину, ти не забув?

— Нам?

— Тобі, — нагадала я. — Це ж ти у нас Юра-художник! До того ж. ти казав, що в школі непогано малював….

Натан завмер посеред кімнати, ніби почув, що зараз я запропоную йому за вечір опанувати китайську мову.

— Віко, я маю тобі в чомусь зізнатися, — пошепки почав він. 

 — У чому? — я нерозуміюче дивилась на нього. 

— Ну… я трохи перебільшив свої вміння у створенні художніх шедеврів.Насправді максимум моїх творчих здібностей — це поставити оригінальний підпис під договором.

— Ти перебільшуєш… — протягнула я. 

— Аж ніяк. У школі вчителька демонструвала учням мої малюнки зі словами: “Дивіться, дітки, як не треба малювати!”

 — Але така її непедагогічна поведінка могла нанести тобі психологічну травму! — обурилась я. 

 — А хто сказав, що не нанесла? Тепер при одному проханні “Намалюй щось” мене кидає в холодний піт, — зітхнув Натан. 

— Нічого страшного. Малювати може кожен, — авторитетно заявила я. — Ну, принаймні щось елементарне. 

— Це художники так кажуть, щоб потім було з кого сміятися.

— Я не сміятимусь із тебе, — запевнила я. 

Підійшла до валізи й почала діставати свій невеликий дорожній скетчбук. Чесно кажучи, я взяла його сюди абсолютно машинально. Малювання завжди допомагало мені впорядкувати думки, тому альбом і кілька простих олівців їздили зі мною майже в кожну подорож.

— Сідай, — сказала я, киваючи на невеликий столик біля панорамного вікна.

— Може, не треба? — запитав Натан. — Може. ти сама щось намалюєш, а скажемо, що це я…

— Треба, — я засунула йому до рук простий олівець.

Він тримав його так невпевнено, ніби це була граната без чеки.

— Розслабся, — усміхнулася я. — Олівець ще нікого не кусав.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я художниця. 

— Це вагомий аргумент, — Натан ледь похитав головою. 

Я відкрила чисту сторінку.

— Почнемо з найпростішого. Намалюй коло.

Натан слухняно нахилився над папером.

За кілька секунд на аркуші з'явилася...  колоподібна фігура. Круглою її можна було назвати лише з великою натяжкою.

Я чесно намагалася не засміятися.

— Це що? — запитала я максимально серйозним тоном.

— Коло.

— Точно?

— Ну... коло після дуже важкого робочого тижня, — він нахилив голову, скептично розглядаючи свій шедевр. — Я ж казав, що в мене нічого не вийде. Марно пробувати. 

Я закусила губу.

— Не смійся, — одразу попередив він.

— Я не сміюся, — запевнила я, і все ж не втрималась..Сміялася довго, аж сльози виступили на очах.

Натан мовчки дочекався, поки я трохи заспокоюся, а тоді взяв гумку й демонстративно стер своє нещасне коло.

— Все. Художня кар'єра завершилася, — сказав він.

— Ні-ні, навіть не думай!

Я обійшла стіл і стала позаду нього.

— Дивись, не треба стискати олівець так сильно. Це не молоток і не ручка, якою ти підписуєш контракт на мільйон.

— А як же його тримати? — запитав спателичено.

— Легко. Немов це рука твоєї коханої дівчини…

Я обережно торкнулася його руки, виправляючи положення пальців.

На якусь мить він перестав жартувати. Ледь облизнув губи. 

Мені раптом стало дуже ніяково від того, наскільки близько ми стояли.

Я навіть відчула легкий запах його гелю для душу, змішаний із морським бризом, що ворушив фіранки крізь прочинені двері балкона.

— Так краще? — тихо запитала я.

— Не знаю, — так само тихо відповів він. — Я зараз більше думаю про те, якого кольору твої очі. Вони сірі чи зелені?

Я миттю відсахнулася.

— Добре. Спробуй ще.

Цього разу коло вийшло... майже схожим на коло.

— От бачиш! — зраділа я. — Уже набагато краще.

Натан уважно подивився на свій малюнок.

— Це тому, що ти стояла поруч.

— Серйозно?

— Авжеж. Мабуть, у тебе є якась художня аура, — усміхнувся він.  — Хто потрапить у неї, малює трохи краще…

— Це просто називається практика, — повчальним тоном сказала я. — Зараз ми будемо малювати море.

— Віко, може, одразу перейдемо до абстракції? Там, здається, криві лінії навіть вітаються.

— Не дочекаєшся, — я погрозила йому пальцем. 

Узяла свій олівець і кількома легкими штрихами намітила горизонт.

— Бачиш? Не потрібно промальовувати кожну хвилю. Спочатку треба навчитися бачити великі форми, а вже потім переходити до деталей.

Натан уважно дивився не стільки на папір, скільки на мої руки.

— Тобі це легко дається.

— Бо я малюю майже все життя.

— Знаєш... — замислено сказав він, проводячи чергову лінію. — Це дуже цікаво. Ніби прості лінії на папері, але за мить через них починає проглядати щось живе… 

Я усміхнулася.

— Для мене так і є. Малюнок ніколи не виходить таким, як ти задумав. Він завжди трохи сперечається з тобою, змушує змінювати рішення, шукати інші лінії, інші кольори. Якщо намагатися його перемогти, нічого не вийде. З ним треба... домовитися.

Натан мовчки дивився на мене кілька секунд. Потім перевів погляд на свій аркуш.

Я теж поглянула на його малюнок, і з подивом зрозуміла, що за ці півгодини на папері вже можна було впізнати море, небо і навіть ледь помітну смугу горизонту.

Можливо, до справжньої картини було ще дуже далеко.

Але найголовніше вже сталося. І я відчула себе дуже щасливою.