26. Шантаж і переконання

Натан лише знизав плечима:

 — Скоріше за все, наставлятиме на “путь істинний”.

Я зітхнула і прийняла виклик. 

 — Привіт. Ліно. як твоє здоров’я?

 — Твоїми молитвами, — буркнула сестра. — Марія скинула мені відео вашого виступу.

 — Як? — я була вражена. — Хіба Марія знає, що я — це я. а ти — це ти? Вірніше. що я — це не ти?

 — Звісно, не знає. — сказала Ліна. — Не здумай комусь зізнаватися. чула? Чи випадково проговоритися…

 — Я й не збиралась… То вона тобі написала, так? 

 — Я сама їй написала. попросила якісь уривки для сторіс, ну вона пішла назустріч… Але ви й наламали дров! Ми ж зовсім не так познайомились… Насправді я написала про виставку розгромний відгук, і Юра прийшов до мене на розбірки….

 — Ти мені цього не розповідала. казала, що познайомились на виставці та й усе… — в мене аж всередині все похололо від думки. що я все зіпсувала. 

 — Та хай уже, не нервуй, — трохи спокійніше промовила сестра. — В принципі це жодної ролі не грає, я поки нікому ту  історію не розповідала. я ж до весілля Юру від своїх підписників приховувала. Так що можу тепер вашу версію скрізь розповідати. Мені вона більше сподобалась. ніж  те, шо було в реалі. І Юру неодмінно попрошу мій портрет намалювати. А то як це так — у художника немає портрета власної дружини! Нащадки не зрозуміють…

 — О’кей, хай намалює і нам перешле,  — зраділа я. — Бо організатори хочуть розіграти картину Юри серед підписників каналу…

Ліна раптом перебила мене:

 — Віко, ти дурна чи прикидаєшся? Яке “перешле”? Ти хочеш, щоб організатори все зрозуміли? І не думай, хай Натан сам малює! 

 — Він хіба що чорний квадрат намалює, — буркнула я.  — Не вміє малювати від слова зовсім…

 — А ти навіщо?  — здивувалася Ліна. — Ти ж теж деякою мірою художниця. Хай і не виставляєшся…

Оце “деякою мірою” зачепило мене за живе. Для сестри були завжди важливими якісь зовнішні регалії — дипломи. медалі, нагороди, публікації в пресі… Ще навчаючись у школі. вона завела папочку, куди підшивала всі свої успішні роботи, статтю про себе, як переможницю олімпіади, у районній газеті. і тому подібне. 

Художником для неї міг вважатися той, хто влаштовує виставки, має нагороди. в кого беруть інтерв’ю. А якщо ти малюєш зайчиків і оленят для якихось там дитячих казочок — то це й не робота зовсім. а так, дрібниці… Не те, що її блог. 

Чесно кажучи, це почуття було взаємним — я так само не могла серйозно сприймати її блог. Він здавався мені приторним і нещирим, і складався переважно з розпаковки чергових подарунків від спонсорів, плюс трохи особистого життя ( фото сніданку. відео тренування у спортзалі, якихось тусівок, Ліниної собачки і букетів від Юри ( самого Юру, як я уже згадувала, Ліна до весілля старанно приховувала від камер. Наче боялася. що він може злякатися чогось і зникне назавжди…

 — Ти хочеш, щоб я намалювала це замість Натана? Це нечесно! — з викликом сказала я. 

 — Це змагання. а в змаганні будь-які засоби можна використовувти. Включно з убивством…

 — Ти жартуєш? Не хочу я нікого вбивати, — злякалась я. 

 — От і прямо зараз сядь і намалюй що завгодно. — наказала Ліна. — Хоч море, хоч гори,  хоч автопортрет! Тоді не буде ніякого вбивства. А не зробиш — я ж тебе під землею знайду! 

Я зітхнула. Сперечатися з Ліною, коли вона говорила таким тоном. було дещо нерозумно. 

 — Добре, — нехотя сказала я. Хоча в голові зародилася слушна думка — Або спробую Натана навчити. Думаю, йому ці вміння ще пригодяться…