15. Прибуття

Коли несподівано з-за повороту дороги вигулькнула срібляста стрічка моря, я попросила Натана:

 — Зупинись, будь ласка!

 — Що. знову контент для Ліни треба? — пробурчав він. — Давай вже по приїзду. Небагато залишилось, а в мене вже спина болить…

 — Якраз встанеш, спину розімнеш, це ненадовго, — сказала я беззаперечним тоном. 

 — Ех, Віко-Віко, останній ти наш романтик, — протягнув він, усміхаючись. 

 — Я просто давно не була на морі! То хоч ноги вмочу, прямо зараз! На місці вже не те буде!

Він зупинив машину на узбіччі, ми перейшли трасу і спустилися вузькою стежкою між якимись колючими кущами на “дикий” пляж. Зараз він був безлюдним, лише кілька бакланів злетіли вгору при нашій появі. 

 — Ура! — я забігла в воду по щиколотки, підняла догори руки і щасливо засміялась. 

Коли повернулася до Натана, побачила. що він дістав телефон і знімає мене на камеру. 

 — Ти ж був проти  контенту для блогу, — хмикнула я. 

 — А може, це я для себе, — він підійшов до мене, продовжуючи знімати, я нахилилася, зачерпнула долонею воду і бризнула на нього. Він бризнув у відповідь на мене. Ми ганялися по берегу одне за одним, як діти, вимокли, були розпатлані і неймовірно щасливі. 

І весь цей час телефон Натана продовжував справно знімати нашу міні-баталію. Зрештою ми обоє втомилися і попадали на пісок, важко дихаючи. 

Ми ще кілька хвилин лежали на теплому піску, слухаючи, як хвилі ліниво накочуються на берег, а потім Натан раптом підняв голову і подивився на мене з таким виразом обличчя, ніби щойно згадав про щось надзвичайно важливе.

— Тільки не кажи, що ти забула про шоу, — сказав він.

Я закрила очі долонею.

— Натане, не псуй момент.

— Я не псую, я повертаю нас до реальності. Через годину ми маємо приїхати в готель, посміхатися незнайомим людям, робити вигляд, що ми ідеальна пара, і не забути, що взагалі-то ми тут замість Ліни та Юри..

— Ми не просто замість них, — поправила я його, підводячись і обтрушуючи пісок із джинсів. — Ми рятуємо їхню участь у найпопулярнішому романтичному шоу країни. Додаємо Ліні нових підписників. І виграємо машину для твого брата…

— Ага, — скептично протягнув він, обтріпуючи від піску свої джинси. — Тобто ми добровільно погодилися два  тижні жити в розкішному готелі, їсти безкоштовну їжу, ходити на море і ще й отримувати за це приємні бонуси? Я досі не можу зрозуміти, де тут пастка.

— Пастка в тому, що нам треба переконати всіх, ніби ми закохані. 

Натан подивився на мене, примружившись.

— Віко, зважаючи на те, як ми щойно бігали по пляжу і бризкалися водою, думаю, нам уже навіть сценаристи не потрібні. Глянь, те, що я щойно зняв, можна сміливо ставити на заставку до цього шоу про молодят!

Я хотіла щось відповісти, але тільки засміялася, бо він, на жаль, мав рацію..

***

До готелю ми доїхали вже ближче до вечора. Сонце повільно опускалося за обрій, фарбуючи небо у відтінки рожевого і золотого, а я, притулившись до вікна автомобіля, не могла відірвати погляду від дороги. Чим ближче ми під’їжджали до узбережжя, тим більше навколо з’являлося красивих будинків, зелених алей і дорогих автомобілів, які виглядали так, ніби їх власники ніколи в житті не шукали знижки на каву.

Коли перед нами нарешті відкрився вид на готель, я на кілька секунд навіть забула, як дихати.

Він стояв прямо над морем, величезний, світлий і настільки красивий, що здавався декорацією до якогось фільму про багатих людей, які ніколи не мають проблем із рахунками. Скляний фасад відбивав останні промені сонця, навколо розкинувся доглянутий парк із квітучими трояндовими кущами, декоративними фонтанами й білими доріжками, а біля входу стояли працівники в елегантній формі, які зустрічали гостей так, ніби кожен із них був важливою особою.

— Нагадую, що ми не зірки, — тихо сказав Натан, припарковуючи машину. — Не треба одразу просити особистого кухаря і вертоліт.

— Я взагалі-то планувала тільки халат і сніданок у номер.

— Все, я бачу, ти вже повністю увійшла в роль популярної блогерки, — зауважив він. 

Я закотила очі, але усміхнулася…