11. Ромашкове фото

Я дивилася на нього і тільки очима кліпала.

 — Нащо лягати? — зрештою видушила з себе. 

 — Бо інакше мені буде незручно! Як ти собі це уявляєш — ти стоїш, а я зігнувся в три погибелі?

 — А,  ну гаразд, що для цього треба? Ну, щоб дістати цього агресора?

 — Пінцет цілком підійде, є в тебе?

 — Немає, — я розвела руками. 

 — Як це, немає? У всіх дівчат має бути!  — здивувався Натан. 

Я прямо-таки відчула себе неповноцінною. 

 — Ну от, приїду до Одеси, куплю…

 — Добре, обійдуся тим, що сам маю, — він дістав зі своєї сумки гель для душу і ватну паличку.

Я тим часом лягла на заднє сидіння автівки, намагалася виглядати елегантно, але відчувала  себе по-дурному. Намагалася не уявляти, яка картина відкриється перед тими, хто їхатиме зараз повз нас, і що вони про нас подумають. Дійсно, що можна подумати, якщо дівчина лежить на сидінні автівки, а чоловік, нахилившись, щось робить з її ногами?

 — А якщо нас знімуть зараз і викладуть в Тікток?

Це був мій найбільший страх — потрапити в незручну ситуацію і опинитися при цьому на очах у всіх. 

 — Здеру з них  велику компенсацію за порушення приватного життя, — сказав Натан, розвів на долоні мильну піну, змочив у ній ватну паличку і намастив піною місце дислокації кліща. 

 — Ти що, хочеш його збрити? — здивувалась я. 

 — Ні, він зараз сам вилізе, йому не подобається піна, — відповів Натан. 

І дійсно, за хвилину він підчепив кліща ватною паличкою і не довго думаючи, витяг його. 

 — Продезинфікуй місце укусу антисептиком, — він простягнув мені автомобільну аптечку. 

Я так і зробила, потім глянула на свою ногу — з нею було все гаразд. плямка на місці укусу зменшилась. нічого не боліло і не свербіло. 

 — Дякую, ти мене врятував, — сказала я, підводячись на ноги. 

 — Немає за що. Кліщ щойно причепився, так що навряд чи ти встигла чимось заразитися. Але про всяк випадок можеш піти здати кров на антитіла. 

 — Добре….Може, заїдемо кудись перекусимо? Бо я відчутно зголодніла….

Він кивнув, і ми пішли до машини. 

Через кілька хвилин їзди побачили праворуч від дороги заправку, а поряд щось середнє між магазином і рестораном. Натан поставив автівку на стоянку біля цього закладу, і ми зайшли досередини. 

Сіли за столик біля вікна, де відкривався чудовий краєвид.  Я за звичкою зазирнула в телефон — і побачила, що Ліна щось надіслана мені в Інстаграм. Я перейшла за посиланям на її сторінку — і побачила наше "ромашкове" фото,  викладене в її блозі, але Ліна обробила його за допомогою штучного інтелекту, тож я  виглядала не так страшненько, як завжди, а майже чарівно. Принайні собі я сподобалась, а це головне. Може, я й справді так гарно виглядаю, а  відображення у дзеркалі вводить мене в оману?

 — Глянь,  — я тицьнула телефон Натану під ніс.  — Ми вже стали героями Ліниного блогу!

 — Стоп, хіба в мене такі блакитні очі? — він вдивлявся в телефон. — Я сам на себе не схожий…

 — Здається, вона прифотошопила тобі голову Юри! — піддражнила його я….