10. Непроханий гість

Ромашкове поле справді було дуже гарне. Коли ми пробиралися по ньому, обережно, щоб не потоптати цю красу, квіти хилили важкі від роси голівки. а потім знову випрямлялися. Високо в небі щебетала якась пташка — можливо, жайворонок. За полем бігла невелика річечка, оточена вербами. Я намагалась запам’ятати цей пейзаж, щоб потім відтворити в якійсь із своїх ілюстрацій.

А от Натан поводився цілком прагматично, він став прикидати, куди нам треба повернутися, щоб сонце не било в обличчя, потім щось налаштовував у телефоні, тоді довго водив ним туди-сюди, то наближаючи, то віддаляючи, і зрештою фото було готове. 

Він скинув його Ліні, а за хвилину з розчарованим виглядом простягнув мобільний мені. Я зазирнула в чат, там було лише кілька слів:

“Це не годиться, станьте ближче, обійми її!”

Я закотила очі, але підсунулась до нього ближче і розтягнула губи в усмішці. Натан поклав руку мені на талію і притягнув до себе. Останньої миті я ще зробила “ріжки” над його головою, подумавши. що цей елемент додасть світлині природності. Фото знову полетіло на схвалення “головному критику”. 

“І ще одне фото зробіть, з поцілунком!” — не вгавала Ліна. 

 — Ні, я не хочу цілуватися! — вперлась я. 

 — Думаєш, я хочу? — він знизав плечима. — Але поки ми не зробимо це, твоя сестра не відчепиться! 

 — О’кей, тоді можеш мокнути мене в щічку…

Він так і зробив, якось спромігшись у процесі клацнути телефоном. 

Це фото вийшло на диво вдалим і рослабленим, наче й не робили ми його нашвидкуруч і за вказівками Ліни. На щастя, сестра залишилася задоволеною і благословила нас їхати далі. 

Та коли ми  проїхали ще з півсотні кілометрів, я раптом відчула якийсь дискомфорт, у мене почала свербіти права нога  з внутрішнього боку стегна. Я нахилила голову і побачила червону плямку, посеред якої щось підозріло чорніло. Десь я таке вже бачила… Сподіваюся, це не рак…

Я була ще тим іпохондриком, тобто будь-яка навіть невелика хвороба в моїй уяві могла перетворитися у смертельний недуг. От і зараз якусь мить я з панікою розглядала почервоніння на нозі, а потім сказала Натану:

 — У мене щось з ногою… Мабуть треба до лікаря….

 — Ти ж тільки що нормально ходила і не скаржилась, — повернувся до мене він. — Ногу стерла? В аптечці був пластир…

 — Ні, не стерла, але там почервоніло і видніється щось чорне, — пробубоніла я, починаючи  відчайдушно жаліти себе. Вперше в житті мала відпочити в розкішному готелі на березі моря, та й то не доїду туди, опинюсь в лікарні… Ніби всім жінкам нашої родини щось пороблено злою феєю…

Натан спинив машину на узбіччі. Вийшов і відчинив дверцята з мого боку.

 — Ну, що там? — спитав він. — Показуй!

Підозріле почервоніння з’явилося досить високо на стегні. Добре, що я була в шортах, тож могла показати його без великого сорому ( хоча трохи соромно все ж стало, коли Натан почав уважно оглядати мою ногу.).

 — Схоже. в мене меланома. — сказала я пригнічено. 

 — Це звичайний кліщ, — поставив діагноз Натан. — Теж мені проблема…

 — Кліщ? — я здивовано глянула на нього. 

Якось мені вдалося прожити двадцять три роки і жодного разу не бути атакованою цим підступним створінням. Але все колись буває вперше. 

 — Так, мене сто разів вони кусали. коли ходив у походи в студентські роки. — сказав Натан недбало. — Як бачиш. я досі живий…

 — Але кліщі переносять купу інфекцій… — я одразу стала пригадувати все, що читала про бореліоз, енцефаліт та інші напасті. — Треба в лікарню, видалити його  аналізи здати…

 — Я сам його зараз вийму, — сказав Натан тоном досвідченого хірурга, який щодня рятує життя пацієнтів. — На місці, якщо захочеш, зможеш здати аналізи. але зараз нам цим немає коли займатися. Наш графік розписаний по хвилинах, і вже треба їхати далі. 

 — Ну добре, тоді забери його швидше з моєї ноги… — стала просити я, впевнена, що з моєю тривожністю симптоми всіх можливих хвороб розквітнуть буйним цвітом вже сьогодні ввечері. 

 — Тоді лягай! — видав Натан, чим одразу змусив мене почервоніти…