9. Хронічний дефіцит пригод

О шостій ранку я стояла у передпокої з валізою в руці і сперечалася сама з собою. 

“Може, краще не робити дурниць і залишитися вдома?” — говорила  я звична, сором’язлива інтровертка, яка ще ніколи в житті навіть на побачення не ходила. 

Але тут озвалася якась нова моя особистість, яку я раніше не знала —  ризикова авантюристка, і то саме вона листувалася вчора з Натаном, сиплючи дотепами. Я-справжня ніколи б на таке не наважилася!

Отже, я-авантюристка промовила беззаперечним тоном:

 — Відставити паніку! Сприймай усе просто як пригоду. У твоєму житті хронічний дефіцит пригод, а без них людина стає сердитою та пригніченою…

Поки чаша терезів не хитнулася у бік мого боягузливого альтер его, я відчинила двері і поспішила до ліфта. 

Коли вийшла з під’їзду, перше, що я побачила, була автівка Натана. Така ж вичищена і відполірована, без жодної пилиночки, як і її господар. Натан у джинсах і простій білій футболці, що вигідно підкреслювала його засмаглу шкіру, ніби зійшов з рекламного постера. Я аж трохи очі замружила, так усе сяяло в ранкових сонячних променях — і він, і його “залізна конячка”. 

 — Доброго ранку, давай сюди валізу, — сказав він, підходячи ближче і забираючи мої речі. — Покладу в багажник.

 — Ага, дякую, — трохи незграбно відповіпа я. 

 —  А це тобі. — він вручив мені паперовий стаканчик з кавою.  — Як спалося?

 — Чудово, дякую, — я відсьорбнула ковток напою. — Ти дуже люб’язний…

 — Але все одно нагадую крокодила? — усміхнувся він. 

 — Авжеж ні, то був просто жарт, — я закотила очі під лоба.

 — Ну хай, будемо їхати? Ти нічого не забула?

 — Наче ні,  — я поплескала по сумочці, що висіла в мене на плеч, а потім по ноутбукові в чохлі, який я тримала в руці.

 — Тоді розташовуйся, де тобі зручно…

Я не довго думаючи, сіла на заднє сидіння по діагоналі від водія. Кажуть, це місце найбільш безпечне.

Пила каву і дивилася, як миготять за вікном спершу висотні будинки і розкішні магазини, потім “хрущівки” передмістя, далі сільські будиночки…. і поля та ліси, яким не було кінця-краю… Думала про те, що Натан навіть не помітив, що я змінилася… Що в мене новий колір волосся, на мені не довга спідниця, а коротенькі шортики і топ на бретельках  ( бо весь гардероб сестри складався із міні-речей). І що я зробила макіяж… Нічого не помітив, нудна адвокатська натура! 

З задумливого споглядання літніх краєвидів мене вирвав дзвінок мобільного. Я дістала його з сумочки і, глянувши на екран. насупилась. Телефонувала Ліна. Щось останнім часом від неї було стільки клопоту, що мені не хотілося відповідати. Але ж тоді вона почне надзвонювати що п’ять хвилин, я її добре знаю. Почне переживати, чи ми виконуємо її план…

 — Алло, — сказала я, голосно позіхнувши. — Привіт. Ліно! Чого так рано?

 — Віко. ти що, проспала? — наполохалась сестра. — Вставай швидше! Там, мабуть. Натан чекає! 

 — Та їдемо ми. — пробурчала я. — Уже Біла Церква незабаром…

 — А, ну добре, — вона зраділа. — Слухай, я забула сказати, мені треба контент для блогу. Ви не могли б зупинитися в якійсь мальовничій місцині і сфоткатися? 

 — А може, не треба? — зітхнула я. — Вже там. на місці сфоткаємось…

 — Я хочу написати, що їду на море! — вперто промовила вона. — Мені й так погано, в мене депресія через те. що я маю сидіти в чотирьох стінах, а ти не можеш зробити для мене таку дрібничку? Одне нещасне фото!

 — Ну добре, добре, не плач, зробимо ми те фото,  — здалась я. 

 — Гаразд, робіть, і одразу скинеш мені. Я сама його оброблю. 

 — Що там? — повернув до мене голову Натан. — Ліна дзвонила? 

 — Вона… Вимагає фотоконтенту для свого блогу. 

 — Ну, без проблем. Он поглянь, яке красиве поле з ромашками. Можна там зробити парочку фото. 

 — Ех, я зовсім не фотогенічна, — зітхнула я. 

 — Та я теж, — він усміхнувся. — Зрештою. то вже проблема Ліни, хай обробляє нас в фотошопі. якщо ми натуральні їй не сподобаємось!..