5. У всьому винен торт

Коли я ввечері вже лежала в ліжку. варто було мені заплющити очі, як  на фоні заплющених повік з’являлося обличчя Натана, яке було так близько до мого, коли ми танцювали той танець. Він мовчав із зосередженим виглядом, і я очікувала, що зараз він скаже щось хороше, ну. наприклад, комплімент, що я гарно виглядаю чи добре танцюю чи ще щось подібне. 

Але він раптом заявив:

 — Нарешті це весілля підходить до завершення! Мені здавалося, воно ніколи не закінчиться…

 — Угу, — відгукнулась я. Мені було прикро, що жодного комплімента я не почула. Можна було б похвалити хоча моє креативне привітання молодим — у віршах, причому не згенероване чатом джіпіті. а написане мною власноручно. Я іноді писала вірші до якихось родинних свят чи урочистих подій, і потайки пишалася цим умінням. Але, схоже, Натан все пропустив. бо саме тієї миті, коли я промовляла свій віршований тост, йому хтось зателефонував і він пішов з-за столу…

 — Ще торт і все, — продовжив він. — Можна їхати по домівках.

 — Ну, ми вже можемо їхати, — хмикнула я. — Нам торта не дадуть! З нашою алергією. а кондитери щось переплутали і напхали туди горіхів!

 — Горіхів? — Натан похитав головою. — У третьому класі я ледь не сконав, коли друг пригостив мене домашнім медовиком. З того часу обходжу горіхи стороною. 

 — Я теж. — зітхнула я. — Ми  обоє горіхоненависники.

 — А що, є таке слово? — він вперше за весь вечір усміхнувся. 

 — Не знаю, я його сама вигадала…

Він ніби хотів ще щось сказати, але тут музика скінчилась, і Натан швидко повів мене до того місця, де я стояла перед початком танцю. А потім попрощався і пішов кудись, і більше я його не бачила. 

А думала ж, що він мене додому відвезе… Втім. ми ні про що таке не домовлялися, тож і ображатись було не з руки. Просто крихту досадно, бо таксист заломив таку ціну, наче я мала їхати не до Києва, а щонайменше в столицю Монако…

***

Уночі мені снився той самий танець. але Натан все ж сказав, як я чудово виглядаю. а потім раптом торкнувся губами моїх губ, чим викликав у мене прискорене серцебиття. От тільки музика раптом стала якоюсь дивною, одна і та ж мелодія повторювалася знову і знову, ніби заїло платівку. Я повела очима на ведучого, щоб переконатися, що він бачить цю проблему, і зрозуміла, що це був лише сон. В реалі я лежала на своєму  добре знайомому ще з дитинства ліжку у квартирі батьків, а на тумбочці голосно дзвонить мобільний. Увечері, приїхавши з весілля. я забула поставити телефон на беззвучний режим. 

На екрані висвітилося ім’я сестри. Чому це Ліна не спить? Ще ж лише восьма ранку, а в неї шлюбна ніч…

 — Алло, чого тобі? — протягнула я максимально сонним голосом, сподіваючись, що сестра скаже, що передзвонить пізніше. 

Але вона не зрозуміла цього натяку. Її голос звучав дуже засмучено. 

 — Це все клятий торт! — вигукнула вона. 

 — Що?  — у мене з’явилося відчуття дежавю. Ми, здається, вчора говорили про торт, і я заспокоїла Ліну, що нічого страшного у тому, що я не зможу його їсти, і взагалі я на дієті. — Що ще не так з тортом, окрім того, що він виявився напханий горіхами? 

 — Він напханий не лише горіхами, а й кишковою паличкою чи чимось таким! — експресивно вигукнула сестра. — Нам із Юрою вночі стало погано, вранці ми поїхали до лікарні. Ну, щоб нам виписали якісь ліки в дорогу, бо ж ми сьогодні мали до Одеси вирушати! І от наслідок — нас замкнули в інфекційному відділенні! І потихеньку сюди прибувають деякі інші гості! Ти як почуваєшся? 

 — Я? — перепитала я. — Чудово. Лише не виспалась, але нічого не болить…

 — Значить, це точно торт. Натан так і сказав Юрі — якщо з Вікою теж усе гаразд — справа в торті. Батьки його не їли вчора, лише взяли з собою, то піди прямо зараз і викинь від гріха подалі. Добре? 

 — Так, зараз викину. Тобі щось потрібно? — я співчувала сестрі, яка замість того, щоб їхати у весільну подорож, опинилась у лікарні. — Ну там сік, фрукти? 

 — Не можна мені соку й фруктів, — схлипнула Ліна. — Ми на дієті, кашка. супчик… І крапельниці! 

 — Співчуваю, — я зітхнула. — Сподіваюся, ви швидко одужаєте…

 — Чекай, не клади слухавку, мені дійсно дещо від тебе потрібно, — голос сестри став зосередженим. як у дев’ятому класі, коли вона втекла ввечері на побачення, а я мала прикрити її, вийшовши до батьків в її одязі і з її зачіскою. 

 — Так, я уважно слухаю, — я все ще думала, що зараз Ліна скаже поїхати до неї додому, взяти якісь речі і відвезти в лікарню, але те, що я почула далі, викликало у мене відчуття. що я все ж не зовсім прокинулась. 

 — Я хочу, щоб ви з Натаном поїхали замість нас у весільну подорож! — випалила сестра…