3. Все йде за планом ( майже)

Виїзна церемонія проходила на березі Дніпра. Хоча Ліна й обрала для себе морську тематику весілля, на море вони з Юрою мали поїхати лише післязавтра. “Медовий місяць”, або, якщо бути точною, медові два тижні вони мали провести у елітному готелі “Чорна перлина”, який знаходився під Одесою. Відпочинок оплачували організатори шоу для молодят “Дві обручки”, які, дізнавшись, що відома блогерка Кароліна Мірошник збирається заміж, запросили її з новоспеченим чоловіком взяти участь в шоу, а натомість отримати якісь там подарунки і повністю оплачений відпочинок на морському узбережжі. Звісно ж, Ліна погодилася на цю пропозицію, сподіваючись, що розповідь про неї з телеекранів додасть багато підписників її блогам у Інстаграмі та Тіктоці. Та й просто відпочити на елітному курорті, не вкладаючи в це кошти ( навіть дорогу брали на себе організатори) — хіба не спокусливо? 

Усе це мені розповіла Ліна, поки ми на розкішному білому лімузині їхали до місця весільної церемонії. Десь там, біля арки, прикрашеної легким шовком кольору морської хвилі та білими квітами, на неї вже чекав щасливий наречений у супроводі свого нестерпного братика. 

 — Тримай, — Ліна вручила мені свій айфон останньої моделі. — Зробимо зараз вихід у сторіс! 

 — Може, вже на місці зробимо? Там буде професійний оператор з камерою, — слабко запротестувала я. Знаючи власну незграбність ( мій власний телефон падав у мене з рук так часто, що я дивувалася,  як він досі ще живий), я боялася пошкодити дорожезний айфон. Я ж , щоб розрахуватися за нього, змушена буду піти до сестри у довічне рабство. Або нирку продати…

 — Яке “на місці”? — Ліна закотила очі. — Треба живі думки і емоції нареченої, а не увесь той офіціоз! Тримай рівно, блін, Віко, чому в тебе руки тремтять?

 — З похмілля, — огризнулась я. 

 — Ти ж учора лише один коктейль випила… Слухай, може, ви з Натаном заїздили кудись дорогою додому? — вона лукаво підморгнула мені. 

 — Нікуди ми не заїжджали! Він поспішав додому, бо одружений на своїй роботі! — вигукнула я, втрачаючи терпіння. — А я була в твоїх капцях і діловому костюмі. Нізащо не поткнулася б у такому вигляді в людне місце!

 — Та чому ти злишся, я ж жартую. Жарт, прикол, гумор, розумієш? — Ліна виразно проартикулювала кожне слово, ніби говорила з іноземкою. 

 — Я злюся,  бо не хочу більше чути, що ти сватаєш мене з Натаном! Давай, виходь у сторіс, бо ми за п’ять хвилин будемо на місці! — я навела на неї телефон і натиснула кнопку запису відео, тож Ліні не залишалося нічого, як усміхнутися в камеру і почати розповідати, як вона хвилюється та яка щаслива, що сьогодні… бла-бла-бла…

“Ніколи не буду влаштовувати весілля для себе, — думала у цей час я. — Скоріше за все, я взагалі не вийду заміж, не з моїм щастям. А якщо раптом знайдеться дивак, який захоче укласти зі мною шлюб, ми розпишемось тихенько, в повсякденному одязі і в будній день… Цього Кароліниного весілля мені вистачить дуже надовго, щоб відбити найменше бажання вдягнути фату і побігти до вівтаря…”

***

Ми прибули на місце церемонії благополучно. Я навіть не впала, виходячи з лімузину, що вважала чималим везінням, враховуючи ті незручні босоніжки, видані мені сестрою ( втім, у сумочці в мене лежала пара білих легеньких балеток, і після закінчення всіх цих офіційних урочистостей та переходу в ресторан я планувала закинути кляті босоніжки куди подалі і перевзутися в зручні балеточки). 

На стоянці вже нервово ходили туди-сюди біля своєї старенької автівки наші батьки. Побачивши нас із Ліною, вони швидко попрямували в наш бік. 

 — Ой, доню, я зранку вже на таблетках, — почала скаржитись мама. — Голова прямо розколюється, тиск підскочив. Все ці кляті нерви…

 — Віро, нікому не цікаво, що в тебе болить, — зупинив її тираду тато. — Особливо, зважаючи на те, що гості вже в зборі і нетерпляче чекають на появу молодят…

 — Добре-добре, бери Ліночку під руку і веди до арки, а ми з Вікою підемо слідом. — одразу почала “командувати парадом” матуся. 

Тато з Ліною дефілювали до арки, яка стояла на невеликій сцені, а гості, що товпилися навколо сцени, зустріли їх гучними оплесками. Наша з мамою поява пройшла практично непоміченою. Але це було так лише до того моменту, як я останньою почала підійматися східцями, що вели на сцену. Вже на верхній сходинці моя права нога на незручній танкетці усе ж підвернулася, і я була б загриміла вниз, і в гіршому випадку зламала б ногу, а в кращому, зважаючи на довжину моєї сукні, всі гості могли б помилуватися моєю білизною… Але, на превелике щастя, в польоті мене спинили чиїсь руки. Вони вхопили мене ззаду за передпліччя, і на мить я опинилася притиснута спиною до чийогось тіла так тісно, що мені аж подих перехопило. 

А потім ті самі руки легко розвернули мене і поставили на рівні ноги, і я побачила перед собою Натана. Він похмуро зміряв мене поглядом, у якому читалась думка: “Як вона дожила до двадцяти трьох років і зберегла цілими не лише чотири кінцівки, а й дурноверху голову?”

Я відповіла йому викличним поглядом і обережно поправила сукню, яка під час мого піруету на сходах небезпечно підскочила угору. 

 — Дякую, — прошипіла ледве чутно. але вклала у ці слова весь сарказм, який у мене був. 

 — Надалі дивись під ноги, будь ласка, бо я не зможу постійно опинятися поруч. — буркнув він, роздивляючись мої босоніжки. — Хто в здоровому глузді одягає на себе такі знаряддя тортур? 

 — Точно не я, — зітхнула  і замовкла, бо ведуча  церемонії вже почала урочистим голосом зачитувати слова весільної клятви…