1. Невдалий дівич-вечір

Сестра похитала головою, дивлячись на те, як я змагаюсь з одним коктейлем, поки вона та її подружки встигли вихилити по три. 

 — Іноді мені здається, що ми з тобою, Віко, не сиділи дев’ять місяців в тісному сусідстві у маминому животику, а когось із нас обміняли в пологовому…

Звісно, це неправда, ми з Кароліною таки близнючки, у нас однакові очі, носи, губи, волосся, зріст, фігура… і все ж настільки різних людей ще треба пошукати. От зараз, на дівич-вечорі напередодні Ліниного весілля, всі включно з майбутньою нареченою вбрані в легенькі сукенки, що більше схожі на білизну, або в шортики з маєчками, що теж схожі на білизну, і лише одна я в повноцінному костюмі з брюків і блузки. У Ліни модна асиметрична стрижка, у мене ж — довга коса. Вона зі стильним макіяжем, я ж — зовсім без косметики на обличчі. Почуваюся білою вороною у компанії яскравих колібрі та папужок.  

Але що поганого в тому, що я хочу залишатися самобутньою особистістю, а не бути схожою на всіх тих дівчат з Інстаграму, які схожі, наче вийшли з одного інкубатора?

 — У двері дзвонять, — сказала я, аби перервати її кпини наді мною. 

 — О, схоже, прибув мій сюрприз! — вигукнула Ліна. — Ану ж, Віко, ходи відчини!

Я подумала, що, може, це кур’єр приніс якийсь подарунок для сестри з нагоди її завтрашнього весілля. Відставила склянку з коктейлем і пішла до передпокою. Відчинивши двері. побачила привабливого хлопця  з букетом білих троянд у руках. У нього були такі сині очі, яких я ніколи не бачила в реальному житті, хіба на телеекрані. 

 — Ви кур’єр? Зараз я сестру покличу, — пробурмотіла я. — Або давайте розпишусь за неї і передам їй букет. 

Він кивнув і простягнув мені квіти, а тоді, показуючи в усмішці білосніжні зуби, дістав з кишені мобільний і щось там натиснув. після чого передпокій заповнила якась латиноамериканська  гаряча мелодія. 

А дивний гість почав розстібати гудзики на своїй сорочці. красиво рухаючись в такт музиці. Я витріщилася на нього, не розуміючи, в чому справа. Аж коли почула  з боку вітальні оплески і веселі голоси дівчат, зрозуміла, що це зовсім не маніяк і не втікач з психлікарні. Ось про який сюрприз говорила Ліна…

 — Ну ж, Віко, не стовбич на дорозі, ніби ніколи спритизера не бачила! — вигукнула сестра, і її подружки дзвінко розреготались. 

А я таки не бачила… Ну в кіно не рахується. Якось не доводилося стикатися в житті з представниками цієї професії. 

Я швидко відступила, протиснувшись до стінки, щоб він пішов у вітальню до дівчат і залишив мене в спокої. Але синьоокий красунчик, який уже встиг роздягнутися до пояса, не бажав відступати, він навис наді мною, насмішкувато усміхаючись, і раптом почав розстібати мою блузку!

Що за фігня? Я зовсім розгубилася, а дівчата мало не падали зо сміху, вигукуючи. щоб я теж потанцювала і показала клас. Адже навряд чи мені ще колись у моєму нудному житті випаде шанс повеселитися, окрім на дівич-вечорі рідної сестрички…

А проклятий стриптизер все не бажав відчіплятися від мене, його руки тепер лягли мені на талію і притягли мене зовсім близько до його бездоганного тіла… І тут мої нерви не витримали. Я відкинула геть дурний букет, різко видихнула, заїхала йому коліном у причинне місце, він одразу відпустив мене і зігнувся навпіл, а я проскочила повз нього до дверей, відчинила їх, і, як була, вискочила з квартири, на ходу застібаючи ґудзики на блузці. 

Вже коли домчала до першого поверху, до мене дійшло, що на ногах у мене пухнасті рожеві кімнатні капці, а моя сумочка з грошима і ключами від квартири залишилася на тумбі біля дзеркала там, у квартирі дорогої сестрички. 

По хорошому треба було повернутися, але мені було так соромно, що я вирішила — заберу сумку і туфлі завтра. На щастя, я досі жила з батьками, тож і без ключів могла потрапити додому. А от відсутність грошей на таксі — це вже гірше, бо було досить пізно, громадський транспорт вже не ходив, а пішки  додому мені потрібно було йти десь півгодини. Ще й у цих капцях я виглядала як втікачка з психушки, лише гамівної сорочки бракувало. Але між поверненням до сестри і мандрівкою по  вечірніх вулицях я обрала друге. 

 — Зрештою, кому є справа до мого прикиду, — сказала я вголос, намагаючись переконати себе, що зі мною все ОК.  — Може, так задумано, такий креативний образ…

Я пройшла вже десь третину шляху, і тепер мені потрібно було проминути найнеприємнішу ділянку — темний парк, в якому могли блукати п’яниці, наркомани або навіть маніяки… Я б ніколи не наважилася на таку авантюру, але в мене не було виходу. Зрештою, це все ж місто, тут навіть ліхтарі світять, хоч і через один… Я просто піду дуже швиденько. А може навіть побіжу… І зовсім скоро буду вдома…

Але коли я чимчикувала від одного ліхтаря до іншого. намагаючись не дивитися у темну глибину дерев, за якими, здавалося, хтось рухався, небезпека чатувала на мене з іншого боку. 

На дорозі з’явилася автівка, що освітила мене своїми фарами, але не проїхала повз, а стала уповільнювати рух, поки нарешті не спинилась прямо навпроти мене. Мої очі розширилися від жаху, а серце закалатало десь у п’ятках, коли дверцята збоку від водія відчинилися і я почула  чоловічий голос, який скомандував мені:

 — Сідай!

 — Дякую, я… люблю гуляти пішки! —  вигукнула я.  — Їдьте собі! 

Та машина не рушила з місця,  водій знову сказав, тепер уже більш нетерпляче:

 — Та сідай нарешті! 

 — У мене перцевий балончик є! — вигукнула я сповненим відчаю голосом. 

Сьогодні явно був день мого сорому, починаючи з того клятого стриптизера і закінчуючи нападом маніяка ( тепер я не сумнівалася, що це саме маніяк, який зараз затягне мене в глибину парку і… що буде далі, про те я воліла не думати, бо мій балончик благополучно лежав у сумці, яка в свою чергу стояла зараз на тумбі в перпедпокої Ліниної квартири). 

Схоже, маніяк не повірив історії про балончик. 

 — Де він? — суворо спитав нападник.  — Покажи!