7. Вечірка

Великий зал ресторану гудів як вулик. Те, що тут відбувалося, нагадувало щось середнє між світським прийомом і вечіркою друзів. Шведські столи були забиті барвистими, подекуди дивними на вигляд наїдками і напоями, грала негучна музика, люди кучкувалися компаніями за столиками, під стінами, біля вікон.

— Навіщо Вадим взагалі влаштував це? — спитав Дем'ян. — Ресторану сімнадцять років, навіть не кругла дата. І то, якщо врахувати часи, коли тут було дешеве кафе.

— Це показуха, — зітхнула Ніла, — для продюсерів і спонсорів. Задля шоу на телебаченні. Мабуть, хоче зарекомендувати себе.

Вони зупинилися неподалік від входу і розгублено оглядали зал. Дем'ян зауважив, що місце змінилося до невпізнаваності, від скромного, трохи "совкового" інтер'єру не залишилося й сліду. Залом були розставлені круглі столики з вишуканими стільцями, ніби з їдальні аристократа, плитка на підлозі нагадувала мармур, а під стінами то тут, то там можна було побачити зелені куточки, схожі на оази, з пальмовими рослинами у високих горщиках. Приміщення декорували у червоних і білих кольорах, і гості теж слухняно дотримувалися дрескоду.

Ніла видивлялася у натовпі свого чоловіка, але його ніде не було видно. Сьогодні Вадим мав виконувати в першу чергу обов'язки господаря закладу, хоча, як шеф-кухар, не міг не представити і кілька своїх шедеврів.

Хтось, заходячи в зал, штовхнув її у плече, і вона похитнулася, але Дем'янова долоня вчасно опинилася на талії, щоб притримати.

— Пройдімо далі, — шепнув він. — Ти знаєш усіх цих людей?

— Зі знайомих бачу лише деяких Вадимових друзів. А, отам мій батько.

Ніла помітно напружилася і кивнула під вікно, де стояв невисокий чоловік з пузцем і залисинами. Він мило щебетав з якоюсь пишногрудою жінкою, попиваючи шампанське.

Дем'ян оцінливо подивився на чоловіка, а тоді кинув оком на Нілу.

— Ти на нього не схожа. Підійдемо?

Вона міцно вчепилася у його лікоть і непевно кивнула — було видно, що не мала жодного бажання спілкуватися з батьком, але й проігнорувати не могла. Дорогою Дем'ян прихопив келих шампанського і всунув своїй супутниці у вільну руку. Ніла намагалася відмовитися, адже давно не пила й боялася сп'яніти, але на це почула:

— Розслабся, ти зі мною. Навіть якщо нап'єшся, я не залишу тебе спати під столиком, а завезу додому.

Сам Дем'ян не збирався пити нічого міцнішого за безалкогольне мохіто, тож вона вирішила довіритися.

— Мій батько — дрібний чиновник у КМДА, — пояснила, доки вони прямували до вікна. — Такий дрібний, що навіть хабарів не отримує. З плюсів — він знає пів Києва, має друзів у всіх інстанціях. Але не вміє розпоряджатися грошима і постійно сидить у боргах. Вадим охоче зичить йому взамін на корисні знайомства.

Чоловік побачив їх тільки коли були вже за два метри. Його співрозмовниця якраз відійшла, і тепер він не мав компанії.

— О, Нілочко, доню, не думав, що ти прийдеш!

Чи то їй здалося, чи усмішка на його губах вийшла не дуже радісною. Хоча чому б їй бути радісною? Після розлучення батьків, а Нілі тоді було п'ятнадцять, він цікавився справами доньки раз на рік — в її день народження. Всі інші їхні розмови й зустрічі були або випадковими, або пов'язаними з Вадимом.

— Я не планувала. Це Дем'ян мене переконав. До речі, знайомтеся. Це мій тато, Григорій Васильович. Тату, це двоюрідний брат Вадима Дем'ян.

Обличчя Григорія Васильовича просвітліло, а усмішка стала щирішою, коли почув, ким був супутник його доньки. Чоловіки поручкалися і завели якусь стандартну виховану бесіду про ресторан і вечір. Ніла майже не слухала їх, так і стояла, вчепившись у Дем'янів лікоть, вертіла головою і зрідка сьорбала шампанське.

— Нілочка не звикла до таких заходів, — закрехтів батько. — Як ти її витягнув сюди?

Сама турбота. Ніла здивовано витріщилася на нього. Конфузило це "тепле родинне ставлення" в той час, коли батько мало що знав про її життя. Для чого ця комедія перед родичем?

— О, я мало не благав, так не хотів іти сам, — у тій же награній манері відповів Дем'ян. — Проте, гадаю, без дружини господаря ресторану свято було б неповним.

Вони стояли у півоберта до сходів, що вели з другого поверху (там було ще два менші зали). Батько почав нахвалювати організацію вечірки і розповідати, яку смакоту вже встиг скуштувати тут, коли на сходах показалися двоє. Вадим сяяв як начищений до блиску самовар, а під руку його тримала така ж усміхнена Діана. На ньому була червона краватка-метелик, яку обирала, звісно ж, Ніла. Адміністраторка одягнула довгу вечірню сукню на тонких бретельках, чимось схожу на ту атласну з бутика.

Ніла не зводила погляду з пари й інстинктивно зробила пів кроку назад, ховаючись за плече Дем'яна. Він зауважив цей порух, нахмурив брови і прослідкував за її поглядом.

— А хто це з Вадимом? — спитав, перебиваючи якусь розповідь Григорія Васильовича.

Той одразу відповів, хоч запитання й адресувалося дочці:

— Це Діаночка, адміністраторка ресторану, дуже мила дівчина.

— Милота аж пре. З бюстгальтера, — гмикнув Дем'ян собі під ніс, а тоді стурбовано глянув на Нілу.

Вона ж продовжувала виглядати з-за його плеча, дивилася на свого чоловіка, який зупинився прямо під сходами і розмовляв з двома статечними незнайомцями. Розмова явно проходила у приязній атмосфері, але було видно, що Вадим нервується. Навіть за десяток метрів Ніла бачила, як посмикувалася жилка на його вилиці і як губи силкувалися видати правильну, достатньо підлабузну усмішку. Певно співрозмовники — то й були продюсери з телебачення.

Навіть не знала, що у ці хвилини хвилювало більше — Діана, що тримала Вадима під руку, чи його можлива реакція на присутність дружини.

У якусь секунду Вадим засміявся зі слів одного з чоловіків і почесав підборіддя, а тоді ковзнув поглядом по залу. Щоправда, той погляд різко застиг, перечепившись за постать, якої тут не мало б бути. Його обличчя видовжилося, а очі забігали, фокус перестрибнув з фігури Ніли на Дем'яна і назад.