6. Взаємні одкровення

Дем'ян чекав Нілу, обіпершись на капот авто. Задумливо дивився на будинок, але всередину не йшов.

Після їхнього походу магазинами він надсилав їй щодня одне й те ж повідомлення: "У тебе все гаразд?". Вона відповідала незмінним "так", і він просив неодмінно писати йому, якщо будуть якісь проблеми з Вадимом. Але, схоже, той за своєю зайнятістю не дізнався про шопінг дружини, і навіть не помітив у її гардеробі нової сукні.

На тижні на Дем'яна навалилося багато роботи — модернізація заводу йшла не так гладко, як хотілося б. За роки життя в Канаді він відвик від бюрократичної тяганини і українського стилю роботи з вічним бажанням "відлиняти", тож тепер заледве давав з тим раду. І хоч його робота більше полягала у контролі обладнання і нагляді за машинами, але люди, які стояли за цими машинами, неабияк дратували.

Він потупив погляд і замислився про роботу, тож не зауважив, як Ніла вийшла з хвіртки.

— Привіт, — сказала стиха.

Вона тримала у руках попереду себе маленький білий клатч і ніяково переступала з ноги на ногу. Ловила Дем'янів погляд і намагалася вичитати його реакцію.

А яка могла бути реакція, коли він бачив перед собою без перебільшення вродливу дівчину? З легким, ледве помітним макіяжем, у гарному вбранні і з красиво укладеними локонами Ніла виглядала молодшою, стильнішою, навіть щасливішою. Дем'ян глянув на її тонку талію, ідеально підкреслену паском, а тоді підняв погляд до губ.

— Ти дуже вродлива, — сказав, не хитруючи. — Але так і знав, що не нафарбуєш губи червоною помадою.

Ніла усміхнулася від першого зауваження і знітилася від другого.

— Це було б занадто для мене, я й так ось пересилила себе, нафарбувавшись...

— Спробуємо?

Він відштовхнувся від капота і витягнув з кишені штанів невеликий стік.

— Помада? — здивувалася Ніла.

— Кажу ж, знав, що не послухаєшся.

Від подиву вона розтулила вуста, і Дем'ян поквапився цим скористатися. Мить — і він опинився перед нею з відкритою й викрученою червоною помадою. Перш ніж з Нілиних вуст злетіло хоч слово, м'який косметичний засіб торкнувся ніжної шкіри, до того зволоженої хіба що прозорим блиском. Подумати тільки, він справді вирішив нафарбувати їй губи!

— Не знаю, добра це чи погана помада, — спробував виправдатися. — Купив у першому-ліпшому косметичному магазині.

Ніла стояла, навіть не кліпаючи, і боялася ворухнутися. Дем'ян нахилився геть близько і не зводив погляду з її губ, уважно наносячи помаду. Виглядало на те, що він таким займався вперше, — принаймні про це стверджували серйозна складка між брів і напружені пальці на стіку. Було б кумедно, якби не так трепетно, тремко, схвильовано. Він знаходив тисячу приводів, щоб порушити її особисті кордони, наблизитися на неприпустимо інтимну відстань, і чим далі, тим важче було цьому опиратися.

— Навіщо ти це робиш? — прошепотіла Ніла, коли відхилився.

— Мені подобається.

— А мені ні.

— Ти просто ще не подивилася у дзеркало. Тобі дуже личить.

Вона, звісно ж, мала на увазі не колір помади, але він ігнорував справжню суть її запитання.

— Отже без помади...

— Не у ній справа. Просто ти вперто опираєшся навіть незначним змінам. А взагалі... Якщо захочеш, потім я допоможу тобі позбутися цієї помади.

Дем'ян дивився на її губи, і сумніву у справжньому підтексті слів не залишалося.

— Ти обіцяв, що більше непристойних пропозицій не буде, — тихо зауважила Ніла. 

Він нічого не відповів, лише усміхнувся, віддав їй злощасний предмет суперечки і відчинив перед нею дверцята авто. Вже сівши за кермо і завівши авто, спитав:

— Чому ти погодилася піти зі мною?

Вона опустила очі. Дістала з сумочки дзеркальце, щоб подивитися на результати його роботи з її губами.

— Здається, мені важко тобі відмовляти, — зізналася. — Потім я передумала, але... Там будуть усі. Знайомі, Вадимові друзі, всілякі важливі для нього люди. Чому я не повинна бути?

Ніла дивилася у дзеркальце, і не вірила, що це промовляють її вуста. Червоні, яскраві, на диво майстерно обведені вуста. Раніше ж було байдуже, хто там ходить на Вадимові вечірки, і сама не рвалася туди. Чи тільки переконувала себе, що байдуже?..

— Але, знаєш, — спохопилася раптом, — я зателефоную Вадиму прямо зараз, скажу, що приїду з тобою...

— Не треба.

— Він розгнівається.

— Залиш це мені.

Ніла похитала головою.

— Ти не розумієш...

— Так, не розумію. Чому ти його терпиш? — Дем'ян не стримав роздратування, підвищив голос, але швидко опанував себе. 

— Яке тобі діло? Яке ти маєш право втручатися в моє життя?

— Я не хочу, щоб ти закінчила, як… — він осікся, чортихнувся. Спитав спокійніше: — Хіба так важко просто піти від нього?

На її червоних губах з'явилася гірка усмішка, а потім слова самі полилися. І чим довше лилися, тим гучнішими, нервовішими ставали:

— Легко казати, коли не знаєш всього. Але я нічого не вмію, нічого не можу сама. Я вискочила заміж за Вадима у двадцять, сяк-так довчилася, щоб отримати диплом бакалавра, і більше ні дня не вчилася, ні дня не працювала. У мене нуль досвіду. Все, що я вмію — бути дружиною. Готувати, прибирати, доглядати за садом. Більше нічого, розумієш? Що мені робити, якщо вийду з валізами за поріг? У мене немає корисних знайомств і друзів, які могли б допомогти. Та навіть поговорити ні з ким. Подруги? Є кілька. Але вони тільки в очі подруги, а позаочі скрегочуть зубами від заздрощів. У мене ж чоловік ресторатор, шеф-кухар, красунчик! А, ще іноді не забувають спитати, чи я досі не вагітна, і похитати головами, мовляв, "яка бідолашна". Якось я намагалася розповісти одній з них про свої проблеми, але почула: "Ой, не дурій, всі чоловіки такі. Маєш дім, не працюєш, живеш як у Бога за пазухою. Народи дитинку, а там все й налагодиться"... Чи може попросити допомоги у батька? О, він точно не скаже слова поперек Вадиму і не зрадіє, що може втратити такого зятя. У кого ж тоді гроші позичатиме? У них взаємовигідна співпраця: в одного є гроші, в іншого — знайомства... Тоді мама, бабуся і тітка? Три розлучені жінки, які зібрали круглий стіл, щоб відмовити мене від поспішного заміжжя. "Тобі треба довчитися, знайти роботу і бути незалежною від чоловіка!" Так, вони мали рацію, але я не послухалася. Вадим ж не як тато, дідусь чи дядько. Він же чудовий, кохає мене!.. Я так переконувала їх, так сварилася, а потім... так старанно навчилася вдавати, що щаслива у шлюбі. Як я тепер прийду і скажу котрійсь з них: ви мали рацію? Як?.. Тим паче після напутніх слів мами перед весіллям. "Не послухала, то не приходь потім жалітися!" Навіть якби мені знайшлося місце в однокімнатній квартирі, де мама з бабусею туляться, довго не витримала б… Ти їх не знаєш, я збожеволію за день, вислуховуючи нотації про те, яка я ідіотка, і до кінця життя буду присоромлена власним вчинком. Виходячи заміж, я зареклася, обіцяла, що не стану як вони, не стану четвертою розлученою жінкою у сім'ї, а життя так жорстоко пожартувало... Може, тобі здається це все дрібницями, але я бачу замкнене коло.