2. Звички одруженої жінки

Кажуть, існує простий спосіб визначити, хто кого у сім'ї любить більше — чоловік дружину чи навпаки. Треба подивитися, хто залишає останнє печивко у вазі іншому.

Так повелося, що у їхній сім'ї печивко залишала Ніла. Це не було жертовністю, швидше вона назвала б це звичкою кохати.

Назвала б, якби хтось спитав. Але вже давно нікому не було діла до її почуттів.

Оце вперше за довгий час її запитали про почуття. Та ще й не абихто, а фактично незнайомець. 

Ти його боїшся?

Брат Вадима вийшов з кухні, а їй у вухах досі відлунювало це запитання і його пропозиція зустрітися, щоб поговорити. Вона магнетизувала поглядом телефон, на якому він залишив свій номер, і ніяк не могла зібрати думки докупи.

Іноді навіть не замислюєшся про те, що тобі потрібна допомога, доки її хтось не запропонує.

Вони обідали майже у цілковитій тиші. Зрідка Вадим обмовлявся з братом якимись буденними фразами, запитував що-небудь банальне, Ніла навіть не вслуховувалася, потайки оглядаючи несподіваного гостя.

Ну, як несподіваного... Вадим щось говорив про те, що заїде його брат, але вона не особливо звернула увагу. Взагалі про цього двоюрідного брата знала небагато. Ще коли познайомилась із Вадимом, він обмовився, що має кузена, з яким вони фактично росли разом у дідуся, в цьому домі. Здається, його батько загинув, коли хлопець був ще малим, а мама за кілька років вийшла за іншого і виїхала за кордон. Дідусь не хотів відпускати єдину дитину свого сина у чужу країну, та й малий не хотів їхати, тому залишився тут. Батьки Вадима тоді ще теж жили в цьому домі, наскільки зрозуміла з його розповіді. А, точно! Вадимова мама розказувала, що вони переїхали у власну квартиру вже коли хлопці закінчили школу. Але Вадим все одно лишився під крилом дідуся — тут було зручніше. 

Прокрутивши у голові ці спогади, Ніла вчергове зиркнула на гостя. Він не був голівудським красунчиком, але щось мав у собі таке... чоловіче, мужнє. Темно-синя футболка-поло обтягувала грудну клітку рівно настільки, щоб можна було побачити — під нею чималенько м'язів. Він не носив щетини, зате носив модну стрижку — британку. Довгі світлі пасма, зачесані назад, оголювали високе чоло. А ще Дем'ян мав світло-блакитні очі, вона одразу звернула увагу на цю його схожість з Вадимом. До того ж, вони були одного зросту і обоє мали вперте квадратне підборіддя...

— Було дуже смачно, Ніло, — сказав гість, коли вони пообідати і підвелися з-за столу. — Я б подумав, що це ти у вашій сім'ї шеф-кухар.

Він говорив так просто і ввічливо, ніби не хапав її зухвало за зап'ястя годину тому. 

— Дякую. Ну... Насправді Вадим зготував би це рагу куди смачнішим. 

Вона червоніла як школярка, якій вперше зробили комплімент.

— Так, ти давненько не куштував моїх страв, — вставив Вадим.

— Не дочекаюся нової нагоди.

Було дещо дивне у тому, як вони говорили. Ніла добре знала свого чоловіка — ця його показово ввічлива усмішка завжди адресувалася людям, з якими він не бажав мати справи. Вадим ніколи не розповідав їй, чому його двоюрідний брат поїхав за кордон, чому не приїздив ні на їхнє весілля, ні потім у гості, чому вони не підтримували зв'язку. Але тільки зараз ці питання її зацікавили.

Вони ще перекинулися кількома словами і провели гостя до воріт. Прощання було таким же скупим, як і розмова. Щось на рівні “ну, побачимося ще, заїжджай”.

Коли Дем’ян поїхав, Ніла вже хотіла повертатися у дім, та Вадим несподівано загородив дорогу, поклав руки на її талію і притягнув до себе. Спробувала відвернутися, але він надто міцно тримав.

— Знову? — спитав, нахиляючись до її шиї.

— Пусти. Я стомлена.

Вона не знала, як це — сердитися на Вадима. Не звикла, не виробила такої навички. Завжди приймала його таким, яким він є. Але те, що трапилося позаївчора... Пробачити такі грубощі було нелегко. Точніше, може і легко, якби він хоча б попросив пробачення. Але неможливо відпустити образу, в якій не покаялись. Вадим повернувся п'яним як чіп, і вона вперше у житті сказала слово поперек, от і отримала відмітки на зап'ястях, які не вдалося приховати від гостя.

На щастя, цього разу чоловік відступив. Незадоволено загарчав, але дав їй спокійно пройти у дім.

— Ти додала забагато кардамону і замало базиліку в рагу, — тільки й гукнув у спину.

Новий номер у телефонній книзі Ніли муляв не згірш нових черевичків, які ще не встигла “розходити”. Ніби й не було нічого такого в тому, що брат чоловіка залишив їй свої контакти, але вона раз у раз краєм ока поглядала на телефон, а тоді боязко озиралась як злочинниця. У Вадима певне ж виникнуть запитання, коли дізнається.

Хоча як він може дізнатися? Її телефоном поки що не нишпорив, але… 

Сім років тому Ніла не так уявляла сімейне життя. Коли двадцятирічною знехтувала всіма засторогами рідних і вискочила заміж за Вадима, аж ніяк не думала, що романтичний і веселий хлопець перетвориться на холодного чоловіка, відкритого і привітного з усіма, крім неї. До цих пір у них вже мали б бути діти, регулярні літні відпустки в Туреччині чи Єгипті, звичні походи в торговий центр (зоопарк, театр, кіно) на вихідних. Вечори перед телевізором, врешті-решт.

Але не було нічого з цього. Телевізор вона дивилася вечорами сама. І сама засинала як мінімум чотири вечори на тиждень.

— Я в ресторан, — повідомив ввечері Вадим. — Сьогодні велике замовлення. Завтра теж.

— Ясно.

— Не чекай мене, лягай спати.

— Гаразд.

Ніла провела його до дверей, потрісканими губами ткнулася у щоку, як робила завжди, і побажала успішного вечора.

— До речі, — він розвернувся вже на порозі, згадавши щось. — Весь наступний тиждень перед вечіркою буде нелегким, я мало буватиму вдома. І ще мама говорила, що їй потрібна якась допомога, зателефонуй їй на днях.

Ніби-то ти колись багато буваєш вдома.

— Зателефоную.   

Залишившись у великому порожньому будинку наодинці, вона за звичкою тихо ввімкнула телевізор, зробила чашку чаю і набрала Славу, одну з університетських подруг. Ну як подруг, швидше тих, кого називала подругами за відсутності кращого варіанту.