Майже коханці

1. Повернення додому

Повертатися додому після років відсутності — це все одно, що повертатися до себе колишнього.

Хоча, стоячи отак на порозі будинку дідуся, Дем'ян не почувався двадцятидворічним собою. Аж дивно. Чекав, що спогади захлеснуть, але ненависть вичерпала себе.

Чи просто треба зайти всередину і побачити того, через кого довелося перекроїти життя?

Він натиснув кнопку дзвінка і почув, як з того боку дзенькнуло — раз, другий... А от дзвонити у дім, в який заходив з власними ключами, таки дивно.

Будинок дідуся зовні не змінився, та ж черепиця, такі ж вікна, що й десять років тому. Змінилося хіба що подвір'я. Дико було бачити декоративні кущики між старих яблунь, садові доріжки і квітники з трояндами та півоніями. Навряд чи це робота Вадима.

Двері нарешті відчинилися. У цей момент варто було зафільмувати лице двоюрідного брата.

— О, Дем'ян! Які люди! Вже й не вірив, що колись знову зустрінемось! — вигукнув він так, ніби справді радий.

Але мімікою видавав себе. Було видно, як сіпнувся м'яз на його щоці і як збентежено забігали зіниці. Дем'яну залишалося хіба що стримано усміхнутися на цей фарс і поводитися так, ніби старе забуто. Зрештою, Вадим завжди таким був — вдавав приязнь і дружбу, а за спиною оскалювався.

— Привіт, я теж радий тебе бачити.

Відповідати на фарс варто фарсом.

Вони обійнялися так, ніби не товкли один одному пики під час останньої зустрічі десять років тому. Ніби не через Вадима все полетіло під три чорти. Ніби не Дем'ян сідав на літак зі смертельною образою і обіцянкою ніколи не пробачати.

— Ну, заходь і будь як вдома.

У будинку було трохи нових меблів — сіра софа замість старезного скрипучого дивана, червоний кухонний гарнітур замість коричневого, у якого відпадали дверцята. Приємно пахло свіжістю як після прибирання. А в решті — все те саме, що й за життя дідуся.

— Ти назавжди повернувся в Україну чи погостювати приїхав? — питався Вадим. 

Брати роззулися у веранді, пройшли через кухню і піднялися на другий поверх, де була розташована невелика вітальня.

— Ні те, ні інше. Мене відправили у відрядження місяців на два.

— Маєш, де жити? Якщо ні, двері мого дому завжди відчинені для тебе.

Мого дому. Дем'ян ледве стримався, щоб не нагадати, чому цей дім належить Вадиму.

— Компанія оплачує готель. Але дякую за пропозицію.

Ось, здавалося, й усе. Про що ще можна було поговорити? Погода? Здоров'я? Останні новини?

Але й мовчати не було про що.

Вони влаштувалися на м'яких кріслах у напівтемній вітальні. Вікно було зашторене щільними гардинами, але крізь прочинені двері з балкону залітав свіжий, не дуже прохолодний червневий вітер. 

Дем'ян роздивлявся брата і бачив, що той так само оглядав його. Певне дивувався, що інженер-заучка, який все життя ненавидів спорт, натренував такі плечі. Ох і здивувався б Вадим, якби почув, як легко тренуються м'язи на будівництві і яким потрібним може стати спортзал для корисних знайомств. Певно він думав, що Дем'яну у Канаді одразу було медом намазано, раз там його мама і її успішний чоловік.

Втім, не знати точно, що Вадим бачив, але от з його зовнішнього вигляду напрошувався висновок, що йому жилося непогано. Руки, принаймні, були з гарним манікюром і без мозолів. Зачіска тепер коротша, ніж колись. Відростив щетину, яка з дня на день мала б стати борідкою. Дем'ян же свою не носив давно — всі кажуть, поголеним виглядає презентабельніше.  

Навпроти сиділи більше не два зеленаві хлопці трішки за двадцять, а зрілі чоловіки трішки за тридцять. Більше не найближчі друзі, а чужі люди.

Може тому обом не дуже хотілося говорити. Але довелося, раз вже зустрілися.

З мішка недомовленості посипалися чергові, буденні запитання.

"То як живеться у Канаді? Що з роботою? Як там тітка Наталя з її чоловіком?"

"Живеться добре (Дем'ян менш за все збирався розповідати брату про труднощі життя експата). Робота у компанії, що виробляє бурове обладнання. Ось компанія купила завод в Україні, прислала проконтролювати модернізацію. Мама добре, Томас теж".

"А ти? Як там дідусів... тобто, твій ресторан? Чув, ти тепер відомий шеф-кухар! А як батьки? Одружився?"

"Все чудово. Ресторан тепер куди популярніший. Так, скоро стартує власне кулінарне шоу на ТБ. Мама й тато добре, живі-здорові. Одружився. До речі, про це..."

— Ніло! — гукнув Вадим. — У нас гість, спустися!

Раптова тиша після його слів вдарила по вухах, а тоді зарипіли сходи, що вели з третього поверху. Почулося квапливе тупотіння, і за хвилину у вітальні з'явилася та, кого кликали. 

Дем'ян не хотів на неї дивитися. Знав, що це по-дурному. Не мав би ж Вадим дотримуватися целібату після того, як десять років тому погубив життя іншої. Чи мав би?

— Знайомтеся. Моя дружина Неоніла. Мій двоюрідний брат Дем'ян.

Перемогла чи то цікавість, чи бажання дотриматися елементарних правил ввічливості. Дем'ян підняв очі. Вона дивилася на нього без особливого зацікавлення, теж мабуть лише з ввічливості. Симпатична, подумав. І не схожа на типаж, який раніше полюбляв Вадим, — шатенка з карими очима, гострим підборіддям і красивими, ніби намальованими губами. Одягнена у широченні джинси і таку ж гігантську сорочку. У тому одязі важко було розгледіти її фігуру, все, що він роздивився, — тонкі, мініатюрні пальчики з покусаними нігтями, які ледь-ледь визирали з рукавів. На вигляд їй ще не було тридцяти, максимум двадцять сім-двадцять вісім. Він сподівався, що насправді їй більше. Якщо дівчина у двадцять сім виглядає на свій вік, щось у її житті не склалося.

— Я прибирала на третьому поверсі, не почула, — пояснила Ніла. — Приємно познайомитись.

Вона спробувала усміхнутись і мимохідь зиркнула на чоловіка.

— Нічого страшного. Навзаєм.

— Принеси нам чого-небудь випити, — попросив, чи радше наказав Вадим.

— Якщо ти про алкоголь, то я пас, — Дем'яну довелося одразу відмовитись, адже приїхав на службовому авто.

Брат не сперечався.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше