Глава 2

В машині панувала напружена тиша. Ніхто не хотів їхати на озеро на вихідні. Вранці було занадто холодно, а в обід занадто жарко, комарі нещадно пожирали кожну відкриту ділянку тіла, саме озеро було брудним і плавати в ньому могла тільки риба, яка мабуть теж була не в захваті від своєї долі. Навіть Локі понюхавши воду не ризикнув купатись. Всі були сонні і злі. І найстрашніше: телефон не ловив там сигнал. Але, мабуть, в цьому і був сенс сімейних поїздок: згуртувати всіх проти спільного ворога.

- За що нам все це? Комарі мені вже в очі лізуть. – Вередував Женя, чухаючи то руки, то спину.

- Мені ще треба уроки робити. – Видихнув Ян, розмахуючи палицею, яку за хвилину до того знайшов на землі.

- Хто хоче бутерброд? – награно весело спитала мама, розкладаючи речі на землі. Вона теж була не в захваті від подорожі, проте за роки не дуже щасливого, але дуже нудного сімейного життя навчилася  вдавати, що те що в неї є – це якраз те, чого вона хотіла. – Женя, в рюкзаку спрей від комарів. Ян, уроки доробиш ввечері як приїдемо додому.

- Мені ще треба до олімпіади готуватись… - не здавався Ян, нещадно шматуючи траву дерев’яною зброєю. Взагалі сперечатись не було сенсу: всі прекрасно знали, що не потраплять додому до вечора, але поки тато не повернувся з хмизом на багаття, можна було хоча би поскаржитись. Мама зітхнула.

- Досить вже нити, - невідомо звідки з’явився тато з купою хмизу в руках і Ян аж підскочив від несподіванки. – До олімпіади треба готуватись заздалегідь, а не в останній момент, Ян. – Він суворо подивився на старшого сина. – І що за чоловік боїться комарів? – Крикнув він Жені, який сидів на краю озера і пускав жабок камінцями. Молодший син теж здригнувся: такою була його звична реакція на батька. Хоч і зараз він був тверезий, а отже боятись було нічого, та злий суворий тон все одно лякав молодшого сина. – Хочете ви того чи ні, а сьогодні в нас сімейний день. І проведемо ми його разом. А щоб вам не було нудно… - батько поліз до рюкзака і дістав дві вудки – знаряддя для найнуднішого способу провести час. Одну вудку він подав Яну, інша дісталась Жені. Хлопці переглянулись і одночасно зітхнули.

- Чого такі кислі? – Батько поклав руки на плечі обом синам і посміхнувся: - Той, хто наловить більше риби, відвезе нас додому.

- На машині? – Одночасно вимовили хлопці. Машина була татовою найбільшою любов’ю. В ній не можна було їсти, пити, курити чи голосно чхати, закривати двері треба було з максимальною обережністю, щоб не зловити злого погляду батька. Торкатися скла руками чи заходити в брудному взутті теж було страшним злочином. Навіть завжди непосидючий Локі в машині вів себе на диво спокійно. А про те, щоб сісти за кермо хлопці навіть боялись говорити. Пропозиція батька могла бути або жорстоким жартом, або найбільшим шансом в їхньому житті. І в будь-якому раці варто було ризикнути.

- Як думаєш, це правда? – Спитав Женя, гіпнотизуючи поплавок, який за п’ятим разом нарешті правильно закинув.

- Не знаю, - зітхнув Ян, чухаючи руки, - Мені здається, ми про це ніколи не дізнаємось, бо єдині живі істоти в цьому лісі – це ми і комарі.

- Я все одно не вмію водити. – зітхнув Євген.

- І не навчишся, якщо не буде на чому.

- Ти теж не вмієш!

- Наступного року мені буде шістнадцять і я піду на курси водіння.

- Наступного року я зможу створити собі таку ж машину. – Буркнув Євген, все ж з надією дивлячись на поплавок.

- Ну-ну. Вчора ти створив йогурт, а завтра – машину. – Засміявся він. – Та й взагалі який сенс в машині, якщо нікому навчити тебе на ній їздити?

Женя подумав про те, що брат зміг би його навчити, але натомість буркнув:

- Який сенс здавати на права, якщо не буде на чому їздити.

Якийсь час хлопці мовчали, а потім Женя знову заговорив.

- Знаєш, я подумав… - невпевнено почав він, поправляючи завжди неслухняне русяве волосся.  – Що можна використовувати мою силу не тільки для мене.

- Хочеш розказати батькам? – Скептично спитав Ян. – Ти ж знаєш, що буде, якщо вони дізнаються.

Женя захитав головою. Краєм ока він подивився на маму, що якраз відвойовувала плед в Локі і зітхнув. Поруч батько зосереджено розпалював багаття. Вони не зрозуміють. Якщо він розповість їм, мама швидше за все буде плакати і скаже, що це все зло. Тато або не повірить, або здасть його в якусь лабораторію, щоб якось ЦЕ виправити. Їх з братом завжди виховували нормальними. Скільки разів вони чули «ти можеш нормально поводитись», «от всі нормальні діти це вміють, а ти…», «а нормально вдягнутись не зміг?». Це клеймо «нормально» було створено, щоб можна було сміливо вписати їх до сірої маси інших дітей і пишатись, що вони абсолютно нічим не відрізняються від решти. Навіть, коли Ян розповідав про свої численні успіхи, це сприймалось радше як хвалькуватість і мама нерідко замість привітань тихо просила сина бути скромнішим.  «Моя дитина така ж, як усі» - ця фраза в сім’ї  Тихих вважалась компліментом, от тільки…  Тільки те, що міг робити наймолодший їхній син явно не можна було описати словом «нормально».

- Я не про це. Я просто… думаю, я міг би допомагати іншим людям.

- Як? Став би меценатом в благодійному фонді? Роздавав би кожному по пакету з їжею?

- Ні. Не тільки. Я міг би якось використати силу, щоб… ну…

- Ну що? – Ян починав злитись: він ненавидів очікування і зараз мало того, що йому треба було чекати появу риби, яка очевидно була розумнішою за них і явно не збиралась клювати, так ще й Євген розтягував слова так, що в паузах можна було поспати.

- Я міг би рятувати людей. Як і всі супергерої.

Ян ледве втримався, щоб не бовкнути «Щоб рятувати людей, як супергерої, треба бути супергероєм».

- Мені здається, я міг би зробити щось більше. – продовжував молодший брат, не зводячи погляду з поплавка.

- Що? Торт? – засміявся Ян. Можливо, в ньому говорила заздрість, а може, він просто вже звик до того, що в їхній сім’ї ніхто нічого видатного зробити не зможе. – Женя, можливо, ти сам цього не розумієш, але твоя сила не призначена для боротьби зі злочинністю. Знаєш, як кажуть: велика сила – велика відповідальність. Маленька сила – маленька відповідальність. Тому розслабся і насолоджуйся найнуднішими вихідними в своєму житті. – І з цими словами Ян розвів руки і плюхнувся на траву.