Глава 1

Йти треба було достатньо швидко для того, щоб заздалегідь помітити наближення поліції, але достатньо повільно, щоб не викликати підозри. Звісно, сигнал поліцейської сирени Ян почув би здалека, але він все одно нічим не зміг би допомогти Жені, тому все, що лишалося – виконувати роль сторожа. Крім того, цей тип з магазину міг би мати спільників, готових з’явитись в будь-який момент, тож варто було бути обережним.

Хлопець пройшов попри будинки 22 і 24 на вулиці Сталеварів, на секунду поглянувши в переулок між ними. Все добре. Євген досі там, а отже все добре. Спина потіла під рюкзаком, футболка прилипла до тіла, але Яна це мало турбувало. Добре, що він не любив яскраві кольори: сіра футболка не привертала уваги людей, що зараз було йому на руку. Хлопець рушив далі, оглядаючи перехожих. Людей було мало і ніхто не поспішав в його бік з пістолетом чи битою, тому Ян повернув наліво за будинком №24, пройшов вздовж нього і знову повернув наліво, щоб знову заглянути в переулок. Який це вже раз? Шостий? Сьомий? Жені варто було б поспішити, доки не приїхала поліція. Якщо його побачать в переулку, приймуть за злочинця. І тоді…

- Ми вже втретє бачимось сьогодні, - прозвучало десь здалека, проте за секунду Ян зрозумів, що говорять до нього.

Перед хлопцем стояла середнього росту брюнетка і не соромлячись вивчала його очима. Ян застиг, не в змозі поворухнутись. Вона знає. Вона здогадалась. Помітила, як він ходить колами і зрозуміла, що щось тут не так. Проте дівчина думала зовсім про інше.

- Дуже оригінальний спосіб познайомитись, - посміхнулась вона і Ян видихнув. Дівчина сприйняла цей жест як підтвердження своїх слів і запустила руку в невелику коричневу шкіряну сумку, ніяк не в змозі замовкнути: - Зазвичай я не знайомлюсь з хлопцями на вулиці і точно вже не даю свій телефон незнайомцям, - нарешті рука зупинила пошуки і витягнула прозорий прямокутник, - але тут мене часто можна знайти.

Ян ледве втримався, щоб не закотити очі. Невже ця леді дійсно думала, що він ходив би колами туди-сюди тільки для того, щоб помилуватись її круглими синіми очима? Як легко можна було б стерти цю самовпевнену посмішку з її обличчя. Але не зараз. Зараз треба просто взяти візитку і піти.

Він видавив з себе милу посмішку і взяв картку. «Фан-клуб Невидимки» - кричали білі літери. Внизу трохи менші білі літери повідомляли місце і години зустрічі. Треба було просто подякувати і піти. Але Ян заговорив ще до того, як встиг подумати.

- Невидимка? З чого ви взяли, що він невидимий?

Дівчина стенула плечима.

- Так кажуть очевидці.

- Ти сама хоч раз бачила, як він це робить? І які можуть бути очевидці, якщо він невидимий? – Скептично спитав хлопець.

- А ти сам хоч раз його бачив? – Замість відповіді спитала дівчина. – Хтозна, може, він і зараз десь недалеко. – Додала вона, навіть не усвідомлюючи, наскільки близько була до правди. Ян вже майже був готовий продовжити діалог, але вчасно згадав про Женю.

- Хтозна. – буркнув він і помахав візиткою. - Отож, побачимось там.

Фанатка Невидимки посміхнулась у відповідь і, на величезне полегшення Яна, вирішила продовжити свій шлях. Хлопець провів дівчину поглядом, щоб впевнитись, що вона точно не запідозрила його. Він не спитав її ім’я і це було на краще: не треба було називати своє. Дівчина вже майже дійшла до повороту, як на секунду незрозуміло чому вирішила обернутись. І це було незручно, бо Ян досі дивився на неї. «Вона всього-на-всього подумає, що сподобалась мені, а це точно краще, ніж правда», - сказав собі хлопець, прямуючи до переулка.

Женя зустрів брата теплою посмішкою, але Ян як завжди не розділяв його настрою.

- Що ти там так довго робив? Чекав на поліцію?

- Я мав впевнитись, що з касиром буде все добре.

- А хто подбає про те, щоб з тобою все було добре?  Ми вже запізнюємось. - Злився Ян. Він, як і більшість пунктуальних людей, ненавидів чекати. І, мабуть, саме тому життя постійно змушувало його вистачати свій час на очікування.

Женя подивився на годинник на лівій руці і закотив очі.

- Уроки почнуться тільки за двадцять хвилин. Хоча, твоя пунктуальність сьогодні нам навіть допомогла. Вийди ми трохи пізніше і цей чоловік міг би не дочекатись поліції.

Якусь хвилину хлопці мовчали, а потім Ян знову заговорив:

– Знову наручники? – Спитав він, не дивлячись на брата. Почулися звуки поліцейської сирени і хлопці пришвидшили хід. Женя йшов трохи згорбившись і втягнувши шию. Довгі худі руки як завжди були схрещені на грудях. Колись, коли більша частина його одягу була зношеною і завеликою, такою була його звична поза. Та навіть зараз, коли він міг дозволити собі носити найкращий одяг, що ідеально підкреслював всі його переваги, ця дурнувата звичка залишилась з ним. Так, ніби йому було некомфортно у будь-якому одязі. Або просто некомфортно в своєму тілі.

Ян же навпаки йшов, розправивши плечі. Спина його була ідеально рівна, тому він завжди здавався вищим за свого брата, хоч зріст у хлопців був однаковий. Темне волосся часто спадало на очі, але стригти його Ян не збирався. Він любив укладати його назад і думав, що це якраз та зачіска, яка сподобається його майбутнім одногрупникам.

- Ага. – Коротко відповів Женя.

- Тобі варто придумати щось оригінальніше.

- Чому? Може, це буде моєю фішкою. – Посміхнувся Женя і зупинився біля одного з будинків. На сходах сидів, згорбившись дугою, зморщений сивий дідусь. Величезна пошарпана і, мабуть, така ж стара, як він, футболка тільки підкреслювала його худобу.  Він чоловіка пахло потом, сміттям і сечею. Але не пахло алкоголем, що для Жені було важливо. Хлопець підійшов до діда і простягнув йому сандвіч. Він хотів би подарувати йому ще й футболку і пристойні джинси, але… Не сьогодні. Ян і без того був незадоволеним.

- Скільки разів я казав тобі не робити цього? – Запитав він і, не даючи шансу відповісти, продовжив: - Якщо поліція раптом спитає чи бачив цей чолов’яга когось поблизу вранці у вівторок, він точно згадає доброго школяра, який пригостив його сандвічем.