Розділ 57

Елліоту не склало труднощів наздогнати Джессіку, бо йшла вона доволі повільно. Перехопивши за плечі, Елліот розвернув її до себе обличчям, готовий побачити сльози, але очі її були сухими.

— Я можу все пояснити, — промовив він. — Знаю, що звучить до біса банально, але я справді можу пояснити. Це було один раз, влітку. Ми не зустрічалися, я просто повівся на цікавість і все. Геть нічого до неї не відчуваю.

— Я хіба прошу в тебе пояснень? — запитала спокійно вона. — Ел, я пішла з кафетерію не тому, що зібралася зі скелі стрибати через те, що сталося.

— Не збиралася? — він усміхнувся, відчуваючи, що катастрофи вдалося уникнути. — А я вже було подумав…

— Насправді мені боляче і я відчуваю ревнощі, але розумію, що влітку ми були нарізно й не маю права вимагати від тебе пояснень. Я пішла, аби не розмалювати її самовдоволену пику ще більш яскраво. Розумієш?

Елліот кивнув, пригортаючи її до себе.

— Тут справа в дечому іншому і це пояснити складніше, — продовжила.

— Спробуй, думаю, я не настільки безнадійний і зможу зрозуміти, — всміхнувся він.

— Знаю, що зможеш, просто я слів відповідних підібрати не зможу, — хитнула головою Джессіка. — Ти справді… Ти спав з нею?

Елліот дивився в її очі, помічаючи там ретельно прихований сум:

— Ні! І це чиста правда.

— Але ж вона не збрехала. Щось таки було? — продовжила Джессіка.

— Щось було, — повільно вимовив він. — Джесс, прошу, не треба.

— Гаразд. Все. Проїхали! Забули, — Джессіка усміхнулася, але геть не щиро. — Проведеш мене?

— Звичайно, — Елліот продовжував обіймати її за плечі. — Чи може Майка з Кат покличемо та поїдемо разом. Ти ж геть замерзла!

— Ні, пройдемося. Тут не так вже й далеко, — наполягла вона.

— Тоді ходімо, — Елліот торкнувся вустами її скроні, відчуваючи як шалено стукотить пульс під холодною шкірою.

Катажина могла бути якою завгодно: стриманою, сором’язливою, тихою, спокійною чи невпевненою, але дурною ніколи. Нехай багато про життя їй було ще не відомо, бо батьки намагалися відгородити від інформації, котра, за їхнім розумінням, була для неї ще занадто серйозною, деякі речі Катажина знала дуже добре. Чого ж вона не знала, то намагалася будь-яким способом дізнатися та зрозуміти. Так було і зі словами, котрі презирливо кинула на її адресу дівчина з піца-залу. Нехай не одразу, але до Катажини все ж дійшла суть того, що стосувалося Елліота, а потім і те, що стосувалося її з Майклом.

Катажина розуміла, що стосунки не обмежуються лише зворушливим триманням за ручки та цнотливими поцілунками, що рано чи пізно настає момент, коли ті стосунки або переходять на інший рівень, або розриваються. Сама думка про те, щоб розірвати стосунки з Майклом її жахала до смерті. Здавалося, без нього вона не зможе навіть дихати. Проте не менше її лякав і той, інший, рівень стосунків, про котрий говорили знайомі дівчата. Вони розповідали, як швидко хлопцям набридають просто поцілунки, як вони втрачають цікавість і починають шукати собі інших подружок. У Катажини від тих слів серце зупинялося. Єдиним, що, поки-що втішало, було те, що змін в поведінці Майкла вона не помічала, а тому щиро вірила, що він геть не такий, як інші, навіть Елліот.

Одного разу Катажина спробувала поговорити з Майклом. Вони ж наче довіряли одне одному і ділилися всім, що було на душі. Майкл уважно слухав її недолугі роздуми, а тоді, ледь стримуючи усмішку, пригорнув до себе і сказав, що всі її побоювання геть безпідставні. Катажина повірила, проте той самий крихітний черв’як сумнівів та невпевненості почав свою чорну роботу у її душі.

Настав 1996 рік. Його зустріли з Лорейн, у її добротному будинку в місті. Враження у всіх залишилися різними: Чад сказав, що у неї як у музеї — дивитися можна, але руками не чіпати, Елліот назвав її божевільною педанткою, а Майкл просто оцінив декілька стильних рішень в інтер’єрі. А ще у жодного з хлопців вже не залишилося сумнівів, що Лорейн з Віктором таки надовго.

Розмовляючи у своїй кімнаті та ділячись враженнями, Майкл запропонував хлопцям змиритися. Нехай вона не подобалася їм, вона подобалася Віктору і не озброєним оком було видно, що він подобається їй.

Згадали Кенто та торішнє Різдво і сумні спогади знову огорнули кожного.

Елліот запропонував влітку неодмінно поїхати на декілька днів до лісового будиночку. Майкл і сам про те вже не раз думав, проте сумнівався, що Віктор дозволить. А так хотілося прибрати там, привести до ладу різноцвіття та відремонтувати те, що потребувало ремонту. Елліот звів брови та у своїй насмішкуватій манері нагадав, що навесні Майклу виповниться сімнадцять, а отже батькові заборони на нього більше не діятимуть. Майкл на те лише усміхався.

Весна пролітала непомітно, не залишаючи по собі ніяких споминів окрім занять, роботи, тренувань та побачень, котрі, через щорічні навантаження перед кінцем навчального року, ставали все коротшими.

Беккі розповіла, що Дейв перестав їй писати. Вони підтримували зв'язок з моменту його від’їзду та відправляли листи одне одному щотижня, але вже ось майже три тижні поштовий ящик Беккі пустував. Катажина припустила, що Дейв мав безліч навантажень, як і вони, Джессіка сумно констатувала, що він таки зрозумів, як мучить тими листами Беккі і себе самого, а Беккі врешті визнала, що це кінець. Вона трималася за ті стосунки на відстані цілих вісім місяців.

У Чада з’явилася перша симпатія, але дивувати не було чому, бо в січні відсвяткували його дванадцятий день народження. Він з цілком серйозним виразом обличчя таскав рюкзак своєї подружки, вибив собі місце на уроці поряд з нею, проводжав її додому, не дивлячись на те, що вона жила майже на іншому кінці передмістя, і страшенно злився, коли старші брати його зачіпали на відверту розмову.

Так, почав дорослішати й Чад.

Елліот постійно навідував Джессіку після її «комендантського часу» і частенько залишався вже не тільки до десятої вечора. Одного разу Майкл прокинувся від шурхоту та помітив Елліота, котрий роздягався біля ліжка, жбурляючи одяг на крісло в кутку. Сонно поглянувши на свого годинника, Майкл шоковано відмітив четверту годину ранку.