Розділ 49

Майкл не помітив, як весна добігла кінця. Йому було не до того. Життя після смерті Кенто стало важким та неспокійним. Елліот став ще більш відлюдькуватим, Чада мучили кошмари, він плакав уві сні та кликав дідуся. Віктор раптом почав сприймати Майкла як рівного собі і вимагати дорослих суджень та вчинків. Майкл не встигав за його думками і не завжди розумів, що батько від нього хоче.

Мова зайшла про заповіт Кенто. Як виявилося, він підписав його за декілька місяців до своєї смерті. Елліоту чомусь навіть подумалося, що то було в той день, коли вони з Кенто побували у чайній.

Заощаджень, як таких, у Кенто не було, проте він все ж розділив певну суму грошей між хлопчиками, Майклу відійшов Тандерберд, Елліоту окрема сума для того, щоб він купив собі байк, а Чаду Кенто залишив у подарунок старовинну катану, котру привіз ще юним хлопцем з Японії. Що стосувалося будиночка, то Кенто просто залишив за хлопцями право розпорядитися ним так, як вони вважатимуть за потрібне.

Віктор наполягав на тому, що будинок треба неодмінно продати, але Майкл був категоричним, заявляючи, що ніколи на таке не піде. Відбулася сварка. Віктор не уявляв, що вони збираються робити з тим будинком. Доводив, що без Кенто то лише дерев’яна халупа, котра вже за рік-два перетвориться на руїни. Майкл стверджував, що в тому будинку залишилася часточка серця Кенто, що він побудований його руками, а минулого літа й вони доклали туди своїх рук, тому продати його — блюзнірство та безсердечність. Елліот мовчки слухав сварку, а тоді врешті підтримав Майкла, хоча й зізнався, що уявлення не має, що з тим будинком тепер робити. Чад приєднався до братів, хоча Віктор вважав його думку геть несуттєвою і прямо йому про це й заявив. Чад образився.

Тиждень після тієї розмови вони всі розмовляли один з одним крізь зуби, бо вважали винним у сварці кожного, але не себе.

Віктор вже й шкодував про те, що сталося. Картав себе, знаючи, що мав бути м’якшим та поступливішим з хлопцями. Кенто важив для них занадто багато і вони чіплялися за все, що було йому важливе, наче за соломинку, чіплялися за кожен спомин, а найбільше ж тих споминів було саме у лісовому будиночку.

Була й інша причина, по котрій Віктор злився на себе — він планував врешті познайомити їх з Лорейн, бо й так вже тягнув непробачно довго. Хлопці мали познайомитися  нею та зрозуміти, що найближчим часом вони планують почати жити разом. Віктор зустрічався з нею вже майже півтора року і таке рішення було цілком логічним розвитком їхніх гармонійних стосунків. Лорейн була саме тією жінкою, в котрій Віктор мав потребу, а ще вона була схожою на Бет. Ні, не зовнішністю, а саме рисами характеру, життєвими позиціями та своїм світоглядом. Віктор був упевнений в тому, що хлопці зуміють знайти з нею спільну мову. Дізнавшись про Лорейн, Кенто зголосився йому допомогти та спрямувати хлопців на гарне ставлення до неї. Він був для них беззаперечним авторитетом і Віктор знав, що саме його хлопці неодмінно послухають. Проте сталося те, що сталося. Тепер Віктор змушений був робити все сам, а він боявся. Боявся, що хлопці не те що Лорейн не сприймуть, а й перестануть сприймати його. Здавалося, що своєю позицією щодо лісового будиночку, він вже зробив до того перший крок.

Віктор звернувся по допомогу до єдиних людей, котрі мали хоч-якийсь вплив на хлопців — до Марії та Петера. Ті пообіцяли допомогти, але зізналися, що гадки не мають, як те зробити.

В перший приїзд до лісового будиночку хлопці не змогли витримати там й пів години і втікаючи, наче за ними гнався койот, кинулися до автомобілю Віктора, навіть не глянувши на пишне різноцвіття у горщиках, котре вже почало марніти без ласкавих рук свого господаря.

Майкл ніяк не наважувався сісти за кермо Тандерберда. Йому здавалося, що якась невидима сила просто не дає навіть торкнутися ручки дверцят.

А потім Елліот запропонував поїхати до лісового будинку лише вдвох, без Віктора, та навіть Чаду нічого не казати. Майкл декілька днів роздумував над тією пропозицією, а потім таки погодився.

В п’ятницю, по поверненні зі школи, Елліот збрехав Чаду, що вони з Майклом спробують покататися за передмістя, щоб Майкл врешті вже опанував свій страх та почав їздити дідусевим автомобілем. Чад допитувався, чому йому не можна з ними. Майкл ласкаво скуйовдивши йому волосся відповів, що першу поїздку спробує лише з Елліотом і якщо все вийде, а все неодмінно вийде, то наступного разу вони поїдуть утрьох. Чад погодився і відпросився до Джефрі пограти у нову приставку.

Зі спокійною душею хлопці непомітно кинули до автомобілю перекус в дорогу і Майкл вперше сів за кермо.

— Посвідчення? — нагадав Елліот.

— З собою, — важко вдихаючи та видихаючи, Майкл опустив тремтячі руки на кермо.

— Тоді вперед, — Елліот натиснув кнопку і відкидний дах на Тандерберді повільно опустився.

Майкл кивнув, торкаючись пальцями ключа у замку, ще на мить завагався, а потім все ж провернув його. Форд звично загарчав, пробуджуючи в душі хлопців рій спогадів, котрі, здавалося, задрімали десь на дні їхніх душ.

— Як ти? — Елліот співчутливо поглянув на нього.

— Все… Все гаразд, — Майкл зручніше стиснув кермо, проїжджаючи до першого перехрестя. — Все добре.

За якихось п'ятнадцять хвилин вони виїхали з передмістя, прямуючи гладкою трасою у бік лісового масиву, де загубився затишний дерев’яний будиночок, рідніший їм навіть за власний дім.

Коли Майкл зупинився перед мостиком, пофарбованим у примітний червоний колір, через що Елліот колись прозвав його Золотими Воротами, як у Сан-Франциско, Майкл відчув, що коліна підігнулися.

— Ти не заїдеш? — Елліот відстебнув пасок безпеки та ступив на курну суху землю.

— Ні, — Майкл розумів, що потреби заїжджати дійсно вже не було.

Ступаючи вслід за Елліотом, він дивився на подвір’я і наче бачив там їх всіх: малих та розпашілих від занять, жадібно ковтаючи воду біля криниці, і Кенто, біля довгого дерев’яного столу в оточенні своїх квітів, котрі він розсаджував у горщики.