Розділ 43

Майкл одразу помітив Елліота, котрий прямував до нього по коридору Старшої школи. Спочатку здивувався, а тоді до нього раптом дійшло. Нашвидкуруч зачинивши свою шафку, Майкл пішов назустріч відмічаючи погано приховану лють на братовому обличчі.

Отже Пеггі цього разу мовчати не стала і розповіла Елліоту про те, що бачила на шкільному подвір’ї.

Крила носа Елліота дріботіли від частого дихання, грудна клітка здіймалася під одягом, а рука, що стискала лямку рюкзака, побіліла від напруги. Елліот готовий був його вдарити. Майкл дещо розгубився, але миттєво взяв себе в руки. Розумів, що побрехеньками вже справа не закінчиться, але в глибині душі навіть хотів, щоб тому всьому настав нарешті край. Майкл не боявся удару, не боявся люті, що пашіла на обличчі молодшого брата, він боявся того, що це все станеться у школі, а отже кінець відмінній характеристиці, кінець Елліотовим мріям про бейсбольну кар’єру в майбутньому.

— Ел, — Майкл підступив до нього.

— Давай! — Елліот стягнув з плеча рюкзак. — Скажи, що це не те, що я думаю! Скажи цю до нудоти заїжджену фразу, щоб я врешті міг зацідити в твою гарненьку пику і зробити її вже менш привабливою.

— Я не проти, але ти забуваєш, де ми знаходимось. Якщо мені плювати на баскетбол, то тобі на бейсбол — ні! — Майкл озирнувся навкруги. На них вже почали скоса поглядати учні, котрі були в коридорі.

— Ти її обіймав? Ти обіймав її! Якого біса, Майку? — Елліот зціпив зуби, намагаючись стримати себе.

І Майкл раптом зрозумів, що й цього разу ще має шанс все виправити:

— А якого біса ти не вислухав її, коли вона просила тебе?

— Про що ти? — Елліот завмер. — Не розумію.

— Ото ж бо! — Майкл повільно пішов до дверей знаючи, що Елліот неодмінно піде за ним. Так у них ставало менше свідків і більше шансів, що не помітить містер Морріс, або хтось з інших вчителів.

— Я не розумію, — повторив Елліот, дійсно наздоганяючи його.

— Я обійняв її, бо вона потребувала того. Катажина була налякана та збентежена, вона була не в собі. Ти чув історію з дівчиною зі школи?

— Лише глухий про неї не чув, — Елліот раптом відчув, що гнів стихає.

— Катажина зізналася, що та наволоч чіплялася й до неї за декілька днів до цього. Ти розумієш, що це означає? — Майкл незчувся, як з жертви сам перетворився на нападника. — Ти маєш тямку, що це означає, Ел?

— Що то могла бути Кат? — голос Елліота затремтів. — Що те могло статися з нею?

— Катажина врятувалася дивом, бо їй стрілася жінка, котра допомогла і злякавшись, він поїхав геть. А якби не поїхав? Якби спробував затягнути в автомобіль Катажину? Ел, ти лише уяви!

— Не хочу! — Елліот обхопив голову руками.

— Вона боялася сказати Петеру з Марією, намагалася розповісти тобі, але ти її не вислухав. Зачувши, що сталося з тією дівчиною, Катажина зрозуміла, що дивом те оминуло її. Ти уявляєш, як їй було? Я намагався її заспокоїти, бо цього не зробив ти! — важко дихаючи, Майкл змовк, стискаючи пальцями скроні. — Бо ти цього не зробив!

Елліот, заломивши руки за шию, мовчки дивився перед собою, намагаючись осмислити все те, що почув.

— Може я й винен перед тобою, але точно не в цьому, — Майкл повернувся і пішов в бік шкільних воріт, чекати шкільний автобус він вже не планував.

Елліот кинувся на пошуки Катажини, але Беккі, котра якраз зустрілася йому на сходинках Середньої школи, повідомила, що ту вже забрала матір.

Марія в задумі тримала чашку з гарячим чаєм і стоячи біля вікна, вдивлялася у легкі сутінки, котрі вже накривали передмістя. Думки крутилися біля новини, котру вона почула від знайомої матусі однієї з учениць. На душі було моторошно і лячно. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому їхній такий добрий та сердечний Бог дозволяв ходити по землі таким нелюдам. Бо ж назвати людиною того, хто познущався над п’ятнадцятирічною дівчинкою та ледь не збезчестив її, не повертався язик.

— Я вдома, — почувся гучний веселий голос Петера у передпокоєві, а тоді й він сам виник на порозі кухні. — Привіт, кохана!

— Привіт, коханий, — Марія повернулася до нього, підставляючи щоку для поцілунку. — Як минув твій день?

— Продуктивно, — усміхнувся Петер. — Що у нас на вечерю?

— Картопляна запіканка з сиром та салат, — Марія поклала на робочу поверхню свою чашку.

— Щось сталося? Ти сумна, — Петер присів за кухонний острів. — Вечеря зачекає.

— Я не сумна, — Марія підійшла до порогу кухні, поглядаючи чи нема поблизу Катажини. — Я розгублена й налякана.

— Так! — протягнув Петер, напружуючись мов стріла. — Що сталося? Щось з Катажиною?

— Ні, але має до неї стосунок, — Марія знову взяла до рук свою чашку, наче намагалася зігрітися, проте її чай вже давно охолонув. — У школі стався інцидент. Точніше не в школі, а зі школяркою. Коли вона поверталася додому, на неї напав якийсь покидьок. Він намагався затягнути її до свого автомобілю, гадаю, ти розумієш, для чого. Дорослий чоловік, котрому за тридцять — школярку, котрій п'ятнадцять.

— Господи! — Петер ляснув себе по коліні. — Наше передмістя ж тихе та спокійне. Я навіть подумати про таке не міг.

— Ніхто не міг, Петере, але це сталося. Дівчинку врятував собака Дугласів. Зачувши його несамовитий гавкіт, вони викликали поліцію, а він, вирвавшись з вольєру, кинувся дівчинці на поміч. Покидька впіймали, але у душі в мене вирує справжній жах: якби та дівчинка не  встигла закричати, якби собака не зчинив лемент, якби Дугласи не почули його, якби… Якби на її місці була Кася!

Петер поклав долоні на стіл, стискаючи їх докупи:

— Того не сталося. З Катажиною все добре і ти сама сказала, що ту наволоч вже впіймали, а дівчинка не постраждала.

— Майже не постраждала, він вдарив її та роздер верхній одяг. Дівчинка у важкому психологічному стані, — Марія затремтіла. — Ти чуєш, що я кажу?

— Я все чую, але прошу, не накручуй себе, бо нерви не залізні, — відповів він, важко зітхаючи. — Впевнений, з дівчинкою все буде добре!