Розділ 42

Елліот не знав, скільки часу провів на спортивному майданчику, бо відколи прийшов, ще жодного разу не глянув на годинник. Присівши на прохолодну дерев’яну лавочку, роззирнувся навкруги, але не побачив жодної живої душі. Тьмяне листопадове сонце вже повільно повзло за обрій, тому затримуватися сенсу не було, проте й додому йти не хотілося. Вдома був Майкл і однозначно чекало чергове полоскання мізків, а Елліот не був до нього готовим.

— З чого ж почати? — спитав сам себе. — З чого саме почати?

Хотілося закурити. Так хотілося курити, що Елліот аж відчув у роті присмак тютюнового диму.

Набравши в груди побільше повітря, шумно видихнув через рот. Напевно вартувало починати з Катажини. Він згадав той день, коли вперше вступився за неї перед Фареллом. До того бачив її тільки на англійській, але вже був зачарований якоюсь надприродною ельфійською зовнішністю, як і більшість хлопців.

В школі було безліч гарненьких дівчат на будь-який смак: і милі сором’язливі квіточки, і яскраві спокусливі кралі, і спортивні та підтягнуті шибайголови. Вибирай, котра до ока впаде. Проте Катажина не входила до жодної з тих категорій. Вона відрізнялася від кожної з дівчат. Справа була навіть не в етнічній приналежності, не в тому, що народилася європейкою.

Зовнішність Катажини видавалася ефемерною. Ідеально світла, наче з порцеляни вищого ґатунку, шкіра без жодної вади. Над її обличчям, здавалося, вміло почаклував вправний чарівник, або ж змалював видатний художник: де потрібно додав, а що зайве майстерно прибрав. Її волосся виблискувало чистим золотом влітку і переливалося холодним сріблом взимку: довге, густе, блискуче і гладеньке, наче шовк. Ніжні вуста навіть підфарбовувати не було потреби, бо вони й так нагадували спілу вишню і цілуючи їх, Елліот отримував ні з чим не зрівняну насолоду. Очі Катажини були спокійного темно-сірого кольору, проте видавалися настільки глибокими, що в них можна було потонути. І якщо Елліот ще тримався на плаву, то Майкл давно вже пішов на дно.

Катажина дійсно була схожа на ляльку, проте мала одну лялькову рису, котра Елліоту була геть не до душі. Спочатку він не помічав ту рису, але останнім часом, вона проявлялася все частіше. Катажина видавалася йому бездушною. Мова йшла аж ніяк не про людські якості, бо більш чуйної та небайдужої до чужих бід людини Елліот не знав, навіть Майкл перед нею програвав у цьому. Справа була у її власних почуттях, точніше у їх прояві. Катажина видавалася зовсім холодною з ним. Всі їхні поцілунки, а їх було не так вже й багато, здавалися Елліоту занадто холодними, стриманими, навіть вимушеними. І ота незрозуміла вимушеність напружувала більш за все.

Після того, як цілував Джессіку, Елліот наказав собі забути про все і зосередити увагу саме на Катажині, бо був упевнений в тому, що вона заслуговує тільки на краще. Ні, Елліот і досі так вважав, але з’явилися нові обставини. Він настільки зосередився на тому, що має бути з нею, що забув спитати, чи сама вона цього по-справжньому хотіла.

Відмотуючи спогади назад, Елліот згадував, як вона дякувала йому за допомогу, як зголосилася підтягнути з англійською. Вона сподобалася йому одразу ж і  він відчував, що сподобався їй. Вважав те зрозумілим без слів і офіційно запропонував зустрічатися аж по закінченні навчального року. Їхні думки в тому плані, як виявилося, різнилися.

Разом з тим пригадалися й інші деталі. Наприклад те, як він познайомив їх з Майклом, як зашарілася вона тоді і як зашарівся брат.

Думки плавно перейшли до Майкла і Елліот зітхнув. Ненависті в його серці більше не було. Це усвідомлення порадувало і Елліот дещо всміхнувся. Насправді ненависть до Майкла була чи не найжахливішим відчуттям, котре коли-небудь його торкалося. Елліот спробував поставити себе на місце старшого брата, спробував відчути те, що відчував Майкл і погодився з питанням Джессіки, де той черпав в собі стільки сили волі. Висновок щодо Майкла врешті був зроблений остаточний і зміні не підлягав — той просто жертва обставин і Елліот має його підтримати, як належить братові та кращому другові, а головне, підібрати слушний момент та поговорити.

Далі думки перемістилися до Джессіки. Елліот зітхнув, бо як виявилося, всі вони вже були так тісно пов’язані між собою, наче ланки одного ланцюга. Він задумався над тим, що можливо так спокійно міркував про стосунки з Катажиною та почуття Майкла до неї тому, що Джессіка вкотре виявилася права і сам він відчував до Катажини не так вже й багато, якщо дозволив собі двічі цілуватися з іншою.

Елліот знову зосередився на тому, що ж насправді відчуває до Катажини. Він уявив її світлий образ перед очима і вуст торкнулася усмішка. Катажина дійсно весь час була для нього лялькою, але не якоюсь там Барбі, а тією колекційною порцеляновою красунею, котру приємно потримати в руках та перехопивши подих помилуватися прекрасним личком, а потім обережно покласти назад на полицю. Вона зачаровувала Елліота, але в глибині душі він завжди знав, що вона не для нього.

Йому потрібна була дівчина така ж нестримна як і він сам. Дівчина, з котрою не треба намагатися бути тим, ким ти не є, а можна бути просто собою. Дівчина, котру не треба весь час вражати, можна розповісти масний анекдот і вона посміється, а не зашаріється, опускаючи голову. Дівчина котра без вагань сяде з ним на байк, стрибне у прохолодне озеро, зробить пірсинг чи наб’є тату за компанію. Саме Джессіка була такою дівчиною. Вона вміла бути «своїм хлопцем», але разом з тим була такою ранимою та зворушливою, в чому Елліот неодноразово вже переконувався. У неї на кухні, після того поцілунку, Елліот сказав щиру правду — його тягнуло до неї наче магнітом. Він не наважувався назвати те почуття коханням, бо перед настільки зворушливим та ніжним почуттям Майкла, воно здавалося, м’яко кажучи, розпусним. Проте Елліот кожною клітинкою свого тіла відчував, що воно росте й розвивається. Йому хотілося бути з Джессікою, хотілося, щоб весь світ знав про те. І нехай поряд з Катажиною вона видавалася лише симпатичною дівчинкою, котрих сотні, було в ній щось таке, чого не було в жодній іншій, навіть в Катажині.